Є у мого песика Хенка одна погана риса. Відчувши своїм носом якусь дику тварину чи птаху поблизу, він забуває про все на світі. Навіть про те, якої він породи і для чого та порода була виведена.😁 Як справжній мисливський гончак, зануривши носа у землю, він вже нічого і нікого не бачить, крім своєї потенційної здобичі. І буде мчати до тих пір, поки чує чи нааіть бачить цю дичину. Я як 'вожак' вже не існую: хіба що бігти чагарниками лісу слідом за Хенком. 🤣 Запах тварини та інстинкт переслідування - ось все, що керує у такі моменти собакою.
Розумію і знаю, як із цим боротися. Але - не хочу. Свідомо. Бо ліс, де ми гуляємо, дозволяє робити такі 'вольності'. А пес, що в принципі не хорт, далеко не забіжить. Для домашньої вгодованої вівчарки догнати зайця чи оленя - із області фантастики. Тому й просто даю собаці вволю набігатись, терпляче чекаючи його повернення. Головне - нікуди не йти із свого місця. І тоджі Хенк через 3 - 5 - 8 хвилин повертається. Весь захеканий та збуджений.
Так було до того, як у нас з'явилася на перетримці Бона.
І коли вона підросла, то собаки стали висліджувати здобич разом. 🐾
Але ж і Боночка - не хорт, і не гончак. Ще й любить гарно поїсти, через що також має трішки зайвого жиру на боках. Як із таким зайця догнати? - Ніяк! 😁 Тому вчора, через хвилин 10 відсутності через вистежену 'здобич', мої песики були ось такими:
