Я часто їжджу з друзями по гриби, про це мабуть пам’ятають постійні читачі мого блогу (а може й ні, адже найбільша концентрація «грибних» постів у моїй стрічці саме восени, впродовж найбільш активного грибного сезону, а з того часу пройшло вже пів року). Я живу в географічному регіоні Українського Розточчя – довгої горбистої смуги, зарослої лісами, яка тягнеться аж до кордону із сусідньою Польщею і перетинає її, то ж немає нічого дивного, що найбільше моїх грибних походів відбувається саме цій місцевості.
Ці місця колись були густо населеними, ще з часів держави білих хорватів, городища яких чекають свого зоряного часу досліджень у навколишніх лісах. Зручно та безпечно жити біля лісу було також у часи татарських набігів, коли тут існувало Галицьке королівство, бо лише в лісі можна було сховатися від цих степових зайд.
Найбільш трагічною для цього регіону є новітня історія, коли Західна Україна вперше опинилася під більшовицькою окупацією. Партизанські загони Української Повстанської Армії, які розпочали свою боротьбу проти німецьких військ, не скорилися і не склали зброю після поразки останніх і продовжили збройний опір радянській владі. Вони не мали ресурсів для широкомасштабної боротьби, проте вони були майстрами підпільної боротьби і не здавалися аж до кінця 50 років, ще років зо п’ятнадцять після офіційного завершення Другої світової війни. Для того, щоб продовжувати боротьбу, вояки УПА були змушені будувати криївки – підземні сховища в лісах, де вони зимували і де переховувалися від загонів НКВД. Біля мого села є багато місць, які пам’ятають ці криваві сутички, а в лісах ще можна натрапити на зруйновані криївки.
Щоб позбавити бандерівських партизан матеріальної бази, енкаведисти знищували цілі обійстя і навіть села, особливо ті, котрі розташовані близько до лісу. Інколи це село ще існує на карті, має назву, а людей там вже немає. Я бачив багато старих закинутих садів на місцях, де колись жили люди під час своїх грибних мандрівок. Проте ці нарциси, зображені на фото, мене здивували.
Нарциси у нашому регіоні не ростуть у дикому вигляді, їх садять люди. На початку квітня ми з друзями приїхали на пікнік до лісу. Ми обрали ту ж місцевість, де ми восени зазвичай ходимо по гриби. Ми зупинилися на краю лісу, де не було жодного натяку на людське житло.
І все ж, коли я вийшов з машини, я побачив цілу галявину нарцисових кущиків. Більшість із них були без квітів, лише один із них розцвів жовтим цвітом. Мабуть колись дуже давно тут була якась садиба, яку було знищено. Можливо, вона згоріла вщент. Але нарциси залишилися і вижили, хоча, мабуть, вони здичавіли вже настільки, що більшість з них втратила здатність цвісти.
Це просто неймовірно, що в цьому місці я знайшов ці квіти. Можливо, тут колись жили люди, можливо, вони загинули від рук вбивць, а ці нарциси – єдиний доказ їхнього того, що вони тут жили, працювали, любили когось. Це наче нерукотворний природний пам’ятник… Можливо, мої здогади не є точними, але вони точно мають під собою підґрунтя, бо десь за кілометр є капличка, де на стіні висить табличка із чималим списком імен місцевих мешканців, які загинули тут у нерівній боротьбі із загарбниками.
Я радий, що я знайшов час написати цей пост, бо думки про ці нарциси жили у моїй голові вже більше місяця, тепер я міг їх впорядкувати і викласти тут. Сподіваюся, цей пост був корисним, для вас, друзі!