[EN]
Where does fiction end and reality begin? In his haunting Caleb Traskman Trilogy, Franck Thilliez blurs that fragile line until it disappears completely. These aren’t just thrillers — they are literary traps. Once you open the first page, you’re already lost inside.
It all starts with “The Unfinished Manuscript” (2018). At first glance, just another dark and well-crafted thriller. But then the illusion cracks. The novel you’re holding is supposedly written by a fictional author, Caleb Traskman, who died mysteriously, leaving behind a half-finished story. His son tries to complete it — and suddenly the book folds in on itself. We are reading a text that exists and doesn’t exist at the same time. A mirror-world. A deadly literary game.
The second book, “Twice Upon a Time” (2020), looks like a different tale: a father desperately searching for his long-lost daughter. Grim, unsettling, painfully real. And yet, strange echoes of The Manuscript begin to surface — shadows, parallels, coincidences too sharp to ignore. The reader realizes these aren’t separate stories at all, but pieces of one grand puzzle. What seemed “realistic” becomes another illusion, another trick of perception.
Finally, Thilliez closes the circle with “Labyrinths” (2022). A brutal massacre in an isolated mountain chalet. A journalist, a psychiatrist, a victim, a writer — women trapped in a nightmare where truth collapses into memory and memory into lies. Every path is a dead end, every clue a misdirection. This is the moment Thilliez delivers his final blow: fiction and reality merge into one, leaving the reader with only a single, chilling question — have we escaped the maze, or simply entered its deepest chamber?
The Caleb Traskman Trilogy is more than a series of thrillers. It is a literary experiment that dismantles the genre and rebuilds it into something terrifyingly alive. Thilliez proves that the scariest story isn’t about murder or crime. It’s about the labyrinth of our own imagination — and the fact that once inside, we may never truly leave.
[UA]
Де завершується вигадка і починається реальність? Франк Тільє у своїй знаменитій трилогії про Калеба Траскмана ставить це запитання так, що відповідь вислизає, немов у мареві. Це не просто три книги — це пастка, у яку добровільно потрапляє кожен, хто відкриває першу сторінку.
Усе починається з “Незавершеного рукопису” (2018). Здавалося б, ще один майстерно написаний трилер. Але за кількома главами читач розуміє: він тримає в руках не просто роман, а текст вигаданого письменника Калеба Траскмана, який загадково помер. Його син намагається дописати історію, і тут реальність розсипається на уламки: ми читаємо книгу, яка існує і не існує водночас. Це мета-гра, де автор і персонаж міняються місцями, а вигадка починає поглинати світ читача.
Друга частина, “Це було двічі” (2020), на перший погляд не має нічого спільного з Траскманом: історія про батька, що шукає доньку, зниклу кілька років тому. Атмосфера гнітюча, тривожна, але поступово з’являються дивні паралелі. Віддзеркалення й відлуння першої книги нашаровуються, і стає зрозуміло: це не окрема історія, а ще один рівень гри. Читач починає сумніватися — чи можна взагалі відрізнити вигадку від життя?
Фінал приходить у “Лабіринтах” (2022). Декілька жінок опиняються в гірському шале, де сталася кривава різанина. Кожна з них шукає правду, але правди може не існувати — є лише лабіринт пам’яті й ілюзій. Тут Тільє ставить крапку, але ця крапка перетворюється на знак запитання: чи справді ми вийшли з історії, чи лише загубилися в новому витку пастки?
Трилогія Траскмана — це не просто трилери. Це інтелектуальний експеримент, де вигадка дзеркалить життя, а слова стають ключами до дверей, які ведуть у темряву. Франк Тільє довів: справжній трилер — це не про злочин і покарання. Це про нашу власну уяву, яка може стати найнебезпечнішим лабіринтом.
