На долоні Землі тихо падає зоряне сяйво...
В заколисаних вербах заморений вщух вітерець.
У бузковім раю соловейко співа надзвичайно,
Відганяючи тугу, що радість звела нанівець.
Чом спливають літа течією нестримної річки? -
Вже ніколи тепер їм не буде назад вороття!
Ми ж несем у душі, що цінується нами одвічно:
І жагу до кохання, й тремтливу любов до життя...
Зберігаємо ми, наче скарб, вишиванку матусі,
Що в дорогу дала нам на щастя, на радість святу...
І чудовий рушник, що веселкою грає у русі,
Гріє серце завжди, ніби спомин про ту доброту.
Годі гніватись нам на примхливу, як дитятко, долю,
Серце краяти смутком таких невгамовних думок!
Нас надія завжди, крізь тенета жагучого болю,
Підбадьорливо кличе в життя нескінчений танок!
ГАРНОГО ВЕСНЯНОГО НАСТРОЮ, ДРУЗІ!
С теплом душі, ваша 
Світлини мої
