незабаром після того, як я заснув, опинившись в іншому світі, мій друг сів мене за суть:
"Я ще раз перечитав. Наче я бачу це вперше, наче це було не зі мною, а не з моєю рукою. Я порівнюю акценти з моїм поточним, і справді помічаю - тонка різниця помітна лише для мене Час невблаганно проходить, і разом з ним я витікаю зі свого судна, щодня, години, різний, різний.
Ось так і виходить, все відбувається. А раніше я цього не помічав. У судні стає вільніше, просторіше, голосніше, виразніше мої слова лунають і вдаряючи об стінки посудини, вони повертаються до мене, лише до мозку, до серця. Я зовнішній спостерігач, відокремлений від чогось і відійшов убік, щоб подивитися на себе та інших, але чужими очима. Потім він розчинявся, вбирався в себе, змішувався з усім одразу. І, добре, жити в мирі, просто жити сьогодні, кожну годину. І нічого не рветься, мир, злагода, фіолетова пляма на мосту носа, вдих і видих, гірська річка вздовж рифтів, час перевернуло камені свого русла і стало майже спокійним.
Щось бракує? Я навіть не знаю, вона розчинилася ..
Щодня я проходжу повз берези біля будинку і бачу їх по-різному, а іноді і зовсім не бачу. Дивна істота - це людина, і коли ти помічаєш у собі дивацтво, воно стає ще дивнішим, а чужа дивність після цього не помічається.
Сотні чутливих фотографій одного і того ж місця не повторюватимуться ніколи, навіть якщо між ними буде друга різниця.
Квітко, як він гарний! Просто не рві його! Це так болить! Ти відбереш у нього його життя. Хоча кінець неминуче завжди буває, але ваш власний, а перед цим попереду довге життя, дозрівання насіння, прихильність до світу та горда в’янення. І тепер я можу лише продовжити агонію, поклавши її у воду, і ось вона.
Стрункі стебла у вазі випромінюють запах розкладання, я намагаюся не звертати уваги на квіти, не бачити, як погано себе почувають. Я не можу тобі допомогти.
І тоді, коли води мало, я більше не наливаю.
Не рвеш - дивись, просто дивись! Вони живі! "
Це була моя мрія, все ж таки реальність.
Read next
From @sholly1