Привіт, друзі!
Сьогодні я продовжую свою вчорашню розповідь про наш із чоловіком похід до Скель Довбуша.
Ми вирішили не обмежуватися лише відвідуванням цього місця. Воно, безумовно, дуже цікаве, але часу в нас було достатньо, а їхати в Яремче тільки для того, щоб дві години підніматися вгору, а потім одразу повертатися назад, не хотілося.
Тож ми вирішили продовжити маршрут. Від Скель Довбуша далі вела туристична стежка на гору Маковиця. Це найвища вершина поблизу Яремче — майже тисяча метрів над рівнем моря, до круглого числа не вистачає якихось півтора десятка метрів. Ми вирішили, що було б дивно побувати в Яремче і не піднятися на гору.
Дорогою трапивсь ось цей синій слимак, який так і називається Синюк карпатський (Bielzia coerulans), який ендеміком Карпат, тобто трапляється тільки там.
Спочатку маршрут нічим не відрізнявся від попереднього підйому: ті самі скелі, сосновий ліс і гірські стежки. Але згодом, пройшовши лісом, ми вийшли на дорогу. І тут трохи засмутилися, бо було очевидно, що нею регулярно їздять джипи та квадроцикли.
Це зараз справжня біда Карпат. Про це багато говорять, але ситуація особливо не змінюється. Там, де може проїхати джип або квадроцикл, вони обов'язково проїдуть. Коли йдуть дощі, такі дороги перетворюються на суцільні канави з багнюкою, а туристів може просто заляпати болотом. Коли ж сухо, то теж не набагато краще — доводиться дихати пилом, який піднімають машини.
На щастя, нам пощастило, і транспорту було небагато.
Це питання для мене дуже неоднозначне. З одного боку, є люди, які фізично не можуть піднятися в гори самостійно — літні люди або ті, хто має проблеми зі здоров'ям. Для них такий транспорт може бути єдиною можливістю побачити красу Карпат. Але з іншого боку, це створює незручності для всіх інших.
І знаєте, багато хто звинувачує в цьому заможних туристів, які купують квадроцикли чи дорогі позашляховики. Але якби проблема була лише в них, масштаби були б значно меншими. Насправді місцеві жителі давно зрозуміли, що на цьому можна заробляти. Ми йшли Яремче, і чи не на кожному другому будинку висіла реклама: джипінг, квадротури, поїздки на полонини, оглядові маршрути.
Мені важко це зрозуміти. Так, люди заробляють гроші, але водночас поступово знищують те, завдяки чому ці гроші отримують. Адже саме природа Карпат є головною цінністю цього краю.
Зрештою ми дійшли до полонини. Там були альтанки та невеликий магазинчик. Спочатку хотіли купити печиво до чаю, але ціни були майже вдвічі вищі, ніж у звичайному магазині. До того ж ми ще не були голодні, тому вирішили трохи зекономити й обійтися тим, що взяли з собою.
Зате зробили невелику зупинку та випили чаю з термоса. Це був звичайний чорний чай із лимоном, але в горах він здавався неймовірно ароматним і смачним. Наче саме повітря Карпат додавало йому особливого смаку.
Після короткого відпочинку рушили далі. Дорогою дійшли до місця, де працював зіплайн. Також там була велика гойдалка, карусель із панорамним оглядом гір та кілька фотозон. Напевно, чудове місце для відпочинку з дітьми, але ми цього разу вирішили бути максимально економними, тому просто продовжили підйом.
Невдовзі дісталися вершини Маковиці. Там встановлений великий металевий хрест, прикрашений синьо-жовтими стрічками. Ще перед самою вершиною ми кілька разів озиралися назад, бо звідти відкривалися неймовірні краєвиди. Унизу розкинулося Яремче, яке простягнулося на багато кілометрів уздовж долини.
На вершині ми трохи перепочили та почали спускатися іншим маршрутом.
Дорога проходила повз місця, де випасалися вівці. Це було легко зрозуміти не лише за слідами їхньої присутності, а й за характерним запахом, який супроводжував нас певну частину шляху. Неподалік також працювала сироварня. Там можна було замовити дегустаційну тарілку різних сирів, а якщо щось сподобається — купити із собою. Але ми туди не заходили, адже відпочивали бюджетно.
Під час спуску я знайшла маленького підберезника. Звісно, брати його не стали — що робити з одним грибочком?
Зрештою ми вийшли до траси, а звідти попрямували до яремчанського водоспаду Пробій. Але про нього я розповім уже наступного разу.
