Учора моя родина отримала страшну звістку. На фронті загинув мій рідний дядько — брат моєї мами.
Спочатку, десь опівдні, ми дізналися про це з неперевірених джерел. Інформація була тривожна, але ще не підтверджена. А вже до вечора стало відомо напевно. Хоча ще не було офіційного сповіщення, побратими, які були поруч, підтвердили: був приліт FPV-дрона. Схоже, влучення було прямим — дядько загинув одразу. Інші хлопці — поранені.
Мені важко це усвідомити. Учора я пів дня плакала. Це була дуже близька людина. Я знала його з дитинства — щирий, добрий, щедрий. Не був ідеальним, але дуже любив своїх синів. Навіть після розлучення з дружиною ніколи не шкодував для них грошей, хоча заробляв тяжко.
Збудував свій дім, але, мабуть, тепер він стоятиме порожнім. Молодший син служить на фронті, старший має свою родину, працює в поліції — часто їздить у відрядження в небезпечні регіони, наприклад, на Херсонщину.
Мій дядько був добровольцем. У перший же день повномасштабного вторгнення пішов у військкомат. Його взяли, і він став мінометником. На той момент йому було 55. А загинув у 58 — залишалося два роки до списання за віком.
За ці три з половиною роки він був удома лише кілька разів, на короткі відпустки, які не давали йому навіть як слід перепочити. Це страшне навантаження — фізичне й моральне. Особливо для людини в такому віці. Але він тримався.
Він мріяв колись поїхати в Єгипет. Постійно відкладав цю мрію — не через гроші, бо витрачав на інших, не шкодував для друзів, для родини. Ми з мамою вже хотіли вмовити його з’їздити туди у відпустку — у Єгипет його мрії. Адже військовим зараз дозволено виїзд за кордон у відпустку. Але він не дожив…
Вічна пам’ять, дядьку. Ми завжди будемо тебе пам’ятати.
Клята війна. Клятий Путін і його кліка. Кляті всі росіяни.