Привіт, друзі!
Сьогодні в нас дрібний дощик, і сніг уже набув такого вигляду, що здається — ще день-два, і він розтане під цією вологою погодою. Але вчора все було зовсім інакше.
Зранку тримався морозець, а потім виглянуло сонечко. Воно підсвітило небо там, де крізь хмари з’являлися просвіти, — ніжним блакитним відтінком. Хмари ж засвітилися м’яким рожевим сяйвом. Усе це світло ніби проєктувалося на сніг унизу і відбивалося в кришталях льоду на гілочках дерев, на легенькому підталому снігу, що ще тримався на гілках.
Через це сніг довкола набув ніжного фоново-блакитного відтінку. Мабуть, саме тому взимку він часто здається синюватим — у ньому просто відбивається небо. Коли ж сонця немає, сніг стає зовсім іншим: або чисто білим, якщо щойно випав, або сірим, якщо вже полежав.
Мені особливо подобається саме така сонячна зимова погода. Тоді барви стають напрочуд багатими: холодні сині переливаються в теплі рожеві й помаранчеві, світло проходить крізь кригу й робить усе навколо живим і мінливим.
А ще навіть морозний день із сонечком відчувається значно кращим за мокрий і сирий. Сильна вогка погода пронизує тебе до кісток і робить настрій похмурішим, а сонце завжди трохи підбадьорює — навіть коли тобі справді сумно. Ми, люди, тягнемося до світла, особливо в такі темні дні, як зараз.