Привіт, друзі!
Коли ми вчора з чоловіком ввечері вкотре накривали виноград та все інше від нічних заморозків — я зловила себе на думці, що ці слова вже стали для нас чимось рутинним. І це не дивно, бо вже майже два тижні щоночі — заморозки. Накривати доводиться все, що може змерзнути: виноград, полуницю, лохину. Не впевнені, чи лохина справді потребує захисту, але ми на всяк випадок її теж накриваємо. Також дбайливо обгортаємо поодинокі суцвіття волоського горіха. Як я вже не раз згадувала, ми дуже хочемо дізнатися, якими будуть плоди цього дерева, адже воно в нас ще не родило. Щоб побачити результат, потрібно бодай кілька суцвіть зберегти від морозу.
І ось усе це ми робимо щовечора — вже навіть без особливого ремствування. Як би сумно це не звучало, але людина до всього звикає, навіть до найгіршого. І в якийсь момент погане стає нормою. Замисліться над цим: так ми влаштовані, так влаштований світ. Але давайте зараз не про сумне.
Отже, коли ми виконували ці вже звичні вечірні процедури, я звернула увагу на кульбабки, що відцвіли. Від них залишилися цікаві "вінчики", або, як я подумала, "зворотні корони" — зубці у них вигнуті донизу. Це досить химерні й водночас по-своєму красиві природні конструкції на тонких стеблах. Вони залишилися після того, як вітер здув пухнасті парашутики — оті самі, що утворюються після яскраво-жовтого цвітіння кульбаб.
Оскільки вчора ввечері нарешті розпогодилося — після цілого дня дощу, холоду й сирості — сонце вийшло з-за хмар і осяяло все м’яким теплим світлом. Вечірнє сонце творило довкола чудові пейзажі, які одразу складалися у мене в голові в готові фотокадри. Я не змогла встояти — взяла до рук телефон й зробила кілька знімків цих "кульбабок", які насправді вже зовсім не схожі на кульбаби, а радше нагадують щось нове, химерне… але дуже цікаве.
