1
ПОЛОМАНЦІ
Летів…Невдало приземлився.... Внаслідок падіння з висоти травмував ногу, вона перестала мене слухатись. Адреналін вже не стримував біль. Кожен крок бив струмом . Ступати міг лише на неушкоджену стопу, а при спробі вчинити те ж саме побитою кінцівкою - цілком втрачав рівновагу. В голові пульсувала єдина думка : треба швидше знайти лікаря, який зможе допомогти вижити.
А в травмпункті таких, скалічених життям, назбиралась ціла черга до вхідних дверей. Переді мною буянив п’яний дід-лісовик з проламаною зеленою головою. Він забризкував все навколо кровю, перемішаною із зеленкою. Його переконували, що треба зашити рану, та він запевняв лікаря, що то подряпини і просив спирту для дезінфекції бойових поранень.
Згодом я довідався, що він був жертвою пляшкового двобою зі своїм конкурентом в полюванні за порожніми пляшками. В пориві емоцій вони побили пляшки об голови один одного.
Як на мене, це наочне підтвердження теорії про те, що людина –це божевільна тварина. Найяскравішим проявом цього є жорстокість, яка за відсутності інтелекту, тваринам не властива.
Коли дійшла черга до мене, лікар скерував на рентген. Там мене вдягнули у свинцевий фартух і бабуся, наче з казки про Івасика-Телесика, півгодини крутила мою ногу, щоб я її ставив так і сяк, та не дихав. Здоровенний апарат подібний до робота з фільму «Термінатор» фоткав мої кості. Коли ця фотосесія нарешті завершилась, я пострибав на одній нозі й передав знімок як естафету лікарю. Подивившись на ренген він виніс невтішний вирок, що п’ятка розбита на три частини, і якщо хочу ходити нормально, то треба лягати на операцію та ставити титановий імплант як в «Айронмена»!
Ось так мій перший перелом стався одночасно з переломом в державі. Інавгурація президента пройшла в лікарні накладанням тимчасового гіпсу і підписанням документів та продовжилась очікуванням операційного засідання в палаті, де її тимчасові мешканці-поламанці переглядали цікавинки з інтернету. Коли інформаційні бульбашки обмежень потріскались, ми почали ділитись один з одним їжею та розмовами.
В палаті, де мене розмістили, старожилом був екстремал–паропланерист, якому вже було за п’ятдесят. Та він хотів літати, незважаючи на невдале приземлення, підчас якого переламав практично все, що міг переламати і провів президентські вибори в комі, після якої забув майже все, окрім паропланів.
Його провідували сивоволосі друзі, які теж літали на паропланах і агітували мене летіти з ними після видужання у вирій. Вони дивились на цей світ з висоти пташиного польоту і розповідали, як на пароплані, осідлавши потоки повітря, долетіти до моря. Як дружити з птахами і літати поряд з ключем, щоб не замерзнути в хмарах і оминути блискавку. Були вони наче з іншого світу і жили очікуванням польотів, кожен з яких міг бути останнім. Справжню насолоду життя відчуваєш в порівнянні з тим, чого не цінував раніше! Але умовність вбивства компенсується доти, доки на місці жертви знаходиться ваша дитина!
Коли лежиш з піднятою в одному положенні ногою, то найбільше блаженство - очистити біологічний “храм душі” від всього зайвого у судно. Та час завжди проти нас. Найбільше щастя, щоб перестало боліти понівечине тіло. Тому ти гатиш з усіє сили ложкою по металевій капельниці, щоб пошвидше прийшла медсестра і вколола тобі знечулююче. Уколи були пекучі і болючі, але це ніщо порівняно з біллю розпанаханої, незагоєної, свіжої плоті. Хочеш просто заснути і забути все, як страшний сон. Мрієш хоч трішки повернутись зручно на бік, та зафіксована гіпсом нога не дозволяє цієї розкоші. Велика радість, коли вдається задрімати. Мрієш, щоб сон врешті колись став реальністю. Та як на зло: то стук сусідів, то шум санітарки, куховарки чи новоприбулого вертає тебе до дійсності безпомічного становища. Коли відходить анестезія, відчуваєш себе якимось зісохлим вазонком, якому все спротивилось, включаючи себе самого.. Медичним терором було ранкове міряння температури. На світанку влітала чергова медсестра, вмикала освітлення. А коли спросоння намагався розгледіти що-небуть, жмурячи очі, тобі до лоба приставляли електронний пістолет –термометр і голосно констатували:37 і3 ;36 і 8; 37і7..
Спрацьовував рефлекс і я автоматично хапав все, що було під руками, для самозахисту. А потім довго і страждально роздуплявся, що то має значити. Чи то так мене розстрілюють, називаючи порядковий номер, чи готують до цього. Хай би краще вчинили це зразу, щоб не мучився. Як тільки починав засинати, по коридору гримала черпаком куховарка і верещала:“Cнідання!!!” Ти сонно-автоматично простягав тарілку і чашку, отримував порцію напівїстівної їжі без цукру і солі, яку не міг зїсти до обіду.
Єдиною втіхою були молоденькі дівчатка-практикантки, з якими можна було пофліртувати, коли вони кололи твою дупу і живіт, ніжно розтираючи спиртом. З ними обмінявся контактами і переписувався вдень та вночі.
Ще й довелось перехвилюватися, коли дід-моряк, якого жартома називали Нептуном, вирішив сісти після довгого пост-операційного лежання. Дід постійно, щось собі бурмотів про бойові подвиги та шторми і про те, як ловив в морі акул і скатів, а ти постійно намагався розібрати, чи то він щось розказував чи питав. Як справжній морський вовк він, хитаючись дивився на горизонт стіни, біля якої я лежав, наче визначав екватор, не помічаючи нікого навколо. За вікном лив дощ з градом і, здавалось, наш палатний корабель затопить шторм. Коли вдарив грім з блискавкою, і вітер відкрив незамкнене вікно, Нептун пірнув у ліжко, перестав бурмотіти і його почало трясти в судомах . Ми стали кричати і гримати всім, що було під руками, бо ноги були перемотані і ходячих в той момент в палаті не було. Буря лютувала і глушила наші крики про допомогу. Тоді, зірвавши канати перев’язочних бинтів, я пострибав на одній нозі до дверей. Підлога як палуба хиталась піді мною, бо вже відвик ходити. Відкривши двері, закричав на весь коридор: “Рятуйте!!!”
За мить кімната наповнилась лікарями, медсестрами, анастезіологами, реаніматологами, які ледве повернули діда-моряка дальнього плавання від подорожі на човні в потойбіччя. Потім на медичному обході лікарі жартома присвоїли Нептуну звання героя-переможця післяопераційного колапсу! І за дивним збігом нам вперше і востаннє за весь час перебування в лікарні видали на вечерю смажену рибу!
Нептун був сам родом з Карпат і з дитинства мріяв про океан. Тому рвався в морські війська. Був наймолодшою сьомою дитиною в сімї. Батьки і брати повмирали. Залишились жінка й діти, які час від часу провідували його в лікарні. Дід-моряк пам’ятає ще другу світову, і як останні бандерівці проходили через їх село на Угорщину та відібрали зброю у місцевих новоспечених колгоспників. Часто в лісі знаходили подарунки війни, якими потім глушили рибу в ставку. А коли радянська влада почала вислідковувати криївки та вирубувати ліси , то у голови колгоспу річка хату забрала. Люди довго жили на дахах. Потім забрали Миколу в армію, але він умудрився запізнитись на підводну лодку, у якій мав служити 4 роки, і його відправили на Далекий Схід, куди їхав пів місяця на поїзді, а потім в мореходку, де працював і гуляв по всіх морях. Згодом вернувся домів. Але завжди був проти владної системи, яка забрала в нього здоров я і сиділа в печінках!
Наймолодшим був Арбітр, який вмів купити білети за 100 гривень, а продати за1000. Може тому домашній кіт, якого він наче хотів врятувати, скинув свого рятівника з другого поверху. Так зламалась його нога. Але навіть лежачи на витяжці з просвердленою п’яткою, він дзвонив і скуповував білети, а потім в інтернеті продавав під різними іменами з різних телефонів дорожче. Арбітр знав всі матчі на місяць вперед і робив цілодобово букмекерські ставки. Цього баригу шукали всюди, але ніхто не здогадувався про підпільний травматологічний клуб. Арбітр був пофігістом і користав з усього та плював на всі закони, постійно працюючи у віртуальній реальності матриці інтернету, яка заміняла йому анастезію. Лише деколи він з неохотою повертався в буденну реальність лікарні.
Єдиним ходячим був добродушний, великогабаритний Далекобійник, який роздавав нам безлімітний інтернет. Він був дійсно далекобійником, а для нас - нянем, бо робив все, починаючи від приготування кави і закінчуючи викликом медсестр. Він травмувався, коли витягував палету з машини. Зірвався та впав так, що зламав руку надвоє. Це сталось саме в день чергової річниці шлюбу. Жінка з трьома дітьми привезла його в лікарню і щодня провідувала. Тоді він лягав на бік, як шейх, та командував сімейством, гіпсом руки, як булавою. Далекобійник повсяк час говорив по телефону і консультував, де краще який товар везти та через який кордон. І за що який штраф. Та що робити, коли щось сталось за поребриком. За це вдячні друзі привозили цілі мішки імпортних смаколиків, якими він нас вгощав.
Він не звик сидіти на місці і цілий час кудись ходив, зваблюючи медсестер голим зарослим торсом та ходою Казанови .
Чим нервував старого завідувача відділення. Чомусь волохата рука Далекобійника починала боліти саме вночі і він стогнав на всю палату. Врешті брав шприц, ампулу знеболюючого, шоколадку і якусь флящину та йшов в кабінет чергової медсестри. Деколи процедури тривали до ранку. Не встигав Дальнобійник лягти на ліжко, як за мить починав хропіти, наче перевантажена фура, не зважаючи на будь-які шуми навколо. За компанію з ним хропо-ревів дід Нептун, і обом підсвистував Арбітр. Вони разом створювали такий хор, що навіть бірюші не допомагали мені заснути.
Нам всім подобалась своєю прохолодою дощова погода, бо тоді ми в затишку і теплі відчували перевагу над змоклими людьми надворі . Але коли світило гарно сонечко, ми заздрили тим, що гуляли на вулиці. Самі ж мріяли, що б ми робили на їхньому місці..
Дід-моряк любив згадувати молодість і ціни в пізньорадянські часи. Нам не було що йому сказати, бо нас тоді ще не було . І наступала мовчанка. Тоді Нептун зверхньо-поважно включав радіо і слухав “верховну зраду” або ретро музику, під що засинав серед дня, а ми змушені були слухати, як він радісно хропе під радіо-акомпонемент. Та ніхто не міг виключити радіо, яке він міцно тримав в руках наче мікрофон. Збоку здавалось, що то він уві сні говорить на радіочастоті.
Далекобійник любив іномарки, особливо євробляхи і був проти тих, хто забороняв на них їздити. Кожного дня він вибирав собі в інтернеті нову фуру і милувався нею, наче жінкою, перераховуючи її плюси і мінуси.
Арбітр любив психологічні фільми, під час яких задавав нам контрольні питання, як на екзамені. Бо щовечора організовував кінотеатр на планшеті. А ще робив прогнози майбутнього, вгадуючи, що буде навіть на обід. Та місцеві кухарки часто порушували закони циклічності і періодичності. Їсти їхнє вариво він категорично відмовлявся, вважаючи це приниженням честі і гідності травмованого! Тому замовляв піцу, яку ми всі разом вибирали по інтернету прямо в палату. Також вгощали нічну чергову і розказували легенди про походження піци. Але в лікарні був сухий закон і табу на сигарети. Цих заборон тут ніхто не порушував, бо всі хотіли пошвидше видужати. А знечулююче можна було замовляти, коли хто хоче.
Як батяр я любив з однопалатників жартувати, слухати і писати, що не завжди їм подобалось, але вони цінували мою щирість і безпосередність, тому ділились пережитим досвідом і харчами.