Війна робить нас надзвичайно чутливими до будь-яких проявів творчості в тих чи інших ракурсах. І не завжди відгукнеться в твоїй душі творіння навіть дуже знаменитих митців. А буває, що ось так мимоходом побачиш слова, почитаєш, і твою душу неначе кип'ятком ошпарить: як так можна було в кількох словах передати все і одразу? І переконатися: все геніальне - просте, людське, доступне кожному.
Саме так відбулося зі мною, коли побачила ці вірші, написані на стіні одного кафе. Воно розміщене у багатостраждальному місті Харків, яке нещадно обстрілюється росіянцями щодня. Пронизливі слова. Одразу ж захотілося узнати побільше про їх автора, Віталія Лисовицького.
Вірш цей має свою історію. Так, після повномасштабного вторгнення росії в Україну жителі міста Ніжин на Чернігівщині місяць ховалися у бомбосховищах. Серед них були і студенти Ніжинського Державного Університету. Саме тут у той час вчився і наш поет, Віталій Лісовицький. Змушені ховатися від ворожих обстрілів у бомбосховищі, молоді люди не втрачали часу. І ось вже 24 березня вони підготували імпровізований концерт.
У напівтемряві та прохолоді підвалу наші студенти співали пісні українських виконавців та читали власні поезії, написані за покликом небайдужих сердець. В їх поезіях та піснях було все: радість зустрічі, біль втрат, гордість за всіх нас і непохитна віра. Концерт тривав близько години, охопивши спільними емоціями і ректора університету з його викладачами, і студентів, і дітей із їх батьками, що мешкали в сусідніх будинках. Саме на цьому концерті і прозвучав вперше вірш, слова якого тепер прикрашають стіну кафе у Харкові.
А ще наш поет прекрасно грає на гітарі. І брав участь у виступах із гуртом «Тиша і грім» (Роман Федорець, Софія Вахнюк, Віталій Лісовицький). Тому я дуже мрію, щоб після нашої перемоги над російським агресором Віталій зміг розкрити всі свої таланти і порадувати нас і віршами, і піснями, і виступами на сценах.
Одягай найтепліші штани,
Бо в підвалі померзнуть ноги.
Я любив тебе ще до війни
І скажу про це в день Перемоги.
Прямо на площі в Чернігові
Буду розказувать синові,
Що «Мрія» у нас не згоріла,
А нахй – це там, де росія.
Як разом пляшки збирали.
Як плакали і обіймали.
Здригались, навіть без привода
І дружньо вірили в Привида.
Прямо на площі в Чернігові,
Де пахло хатами горілими,
Туди, де прийшли «спасати»
Ми будем зірки рахувати.
Віталій Лісовицький, 2022р.*
вірш
