Читаючи Алоїза Рігля, австрійського історика мистецтва, я не те щоб стаю прибічницею його ідей, але дійсно сильно чутливішою до теми пам'яток, збереження історичних цінностей.
Щоразу, як бачу якусь давню річ або архітектуру - задаюсь рядом питань.
Чи займається хтось збереженням цієї речі і чому? Як саме ця річ зберігається, чи застосовуються якісь технології, які змінюють характеристики речі? Що саме цінно в цій речі: культурний меседж, практична складова, декоративність, історичне свідоцтво? Що саме доносить нам ця річ через час, і кому це вигідно? Чи ця річ взагалі не є фейком? Якщо річ є фейком, то це реконструкція тієї реальної, чи фантазія? Якщо це фантазія, то який меседж вона передає і кому це вигідно?
Отак, я не можу тепер пройти повз жодну старовину. На фото місто Тепліце, в горах на півночі Чехії. Це висока гора - центр туризму, і тут стоїть уламок фортеці. Він зберігається саме як уламок свідомо (навідміну від наших справжніх руїн, які просто нікому доглянути).
Рігль називав такий підхід "культ старовини". Він пояснював, що речі мають природний цикл народження, становлення і занепаду, і людина інстинктивно бачить цінність у тому, що пройшло ці цикли, і виявляє ці ознаки (о, українські фортеці це ідеальний приклад, якраз у своїй повній руйнації). В той же час, на певних етапах все таки варто консервувати ці об'єкти, щоб природній цикл не зайшов так далеко, коли вже від об'єкту нічого не залишиться.
Адже в такому підході (я б сказала, натуральному) є ризик залишитися без історичної інформації про об'єкт. І тут уже треба визначити, яка ступінь руйнування для нас ще несе якусь інфу (разом із романтичним духом старовини, звісно), а яка ступінь руйнування вже не дає нам нічого крім смутку за країну.
