Всім привіт, друзі!
Сьогоднішні свої міркування мене подвиг написати пост від 
Я пам'ятаю важку хворобу свого улюбленого тата, як він бідний страждав... А я цілодобово сиділа біля його ліжка, доглядала і вдивлялася в рідні риси обличчя. Мені хотілося запам'ятати його риси, погляд, голос, міміку, жести... Смерть неминуча я це знаю і нічого не могла з цим зробити.
Але не про це, а про те, що після смерті близької людини нам часто не віриться в це. Ось хоч убий не віриться! Я так само дивлюся на фотографії тата, що пішов з життя, і мені здається, що він живий, просто поїхав на рибалку і незабаром повернеться. І знаєте, жити з таким переконанням, що він ось-ось повернеться набагато простіше...
Я пам'ятаю як думки плуталися, в руках тремтіння, в грудях смуток і тривога, час кажуть лікує. Та не лікує воно, просто притупляє біль втрат... Але я знаходжу сили, намагаюся перейти від туги хобі. Одне з них – це малювання картин за номерами.
Ще вишиваю, іноді хрестиком, іноді бісером. Кольорові фарби, нитки, бісер, це дуже заспокоює і відволікає. Така собі кольорова терапія. І часто, якщо в житті скрутний період, я просто беру в руки пензель, фарби та вперед лікувати свою душу!
У кожного з нас своя віддушина, своє хобі, свої інтереси і добре, якщо вони допоможуть відволікти від життєвих тягарів.
Дякую за візит!🇺🇦
