Ми усі їдемо в автобусі життя, вибираючи людей і друзів з якими нам комфортно в ньому перебувати. Водій, наш Господь , везе нас впепед, але дорогу, в ньому і супутників ми вибираємо самостійно. Іноді автобус може загрузти в снігу чи болоті ненависті, іноді асфальту нема, і дороги майже не видно, туман, ожеледиця.
Для автобуса шлях ускладнюється, але він рухається, рухається повільно вперед. Ось колесо пробили злі язики-"нічого не вийде!", "Куди ти прямуєш?", "Тобі тут не місце!". Але нічого страшного, поміняємо резину і поїдемо далі, або змінимо ракурс. А можуть облити брудом, можуть закрити дорогу шлагбаумом, можуть поставити границі, лиш автобус май терпіння усе це проїхати!
Мій автобус рухається в помірному темпі, в ньому їздять мої батьки, друзі, знайомі, звучить гарна музика і лунає дитячий сміх. Автобус комфортабельний, пасажирам у ньому зручно. Ми дивимося у шибки, де проїзджають швидші автобуси, і ми їм бажаємо "щасливої дороги". За вікнами бачимо душі тих, хто з якихось причин, зупинив свій шлях, хто запізнився на свій автобус і залишився в вічності. Колись моя бабуся повчала "Як постелиш, так і виспишся", або "Бережи і шануй честь змолоду, а здоров’я — під старість", і ще багато-багато всього. Тоді, дитиною я то мало розуміла, казала-"Бабцю, чого ти така вредна, нащо то все мені?", а вона відповідала, " А твоя матір буде ще вреднішою, от побачиш!". Я бачу, що ми уже далеко проїхали по шляху життя, змінилися люди, друзі, іноді сусіди, але "кістяк",як каже Орися, на якому тримається мій автобус, міцний і я ціную кожного в ньому.
Мій шлях, моя доля, одного разу Господь відчинить двері і зайдеш ти. Я мабуть засоромлюся. А ти скажеш- "Сиди,сиди" і присядеш біля мене. Я візьму Максима на коліна і схилю голову на твоє мужнє плече. Я промовчу: " Як довго я тебе чекала", а ти впевнено скажеш- " Не бійся нічого, я з тобою"- і обіймеш. І ми будемо рухатися в одному напрямі, з однією швидкістю, ми будем будувати свій "кістяк", основне, що ми знайшлися серед цих переплетених шляхів.