Не знаю друзі, З кожним днем я все більше натрапляю на статистичні дані з країн, куди виїхали наші громадяни, через що ті країни закривають можливість прийому наших біженців. Мільйон в Німеччині, пів мільйона Чехії, Нідерландах та Канаді... А про Польщу, то взагалі мовчу....
З кожним днем усвідомлення безвиході та мізерних шансів на добре майбутнє вже не для нас, а для наших дітей просто пульсує з нечуваною силою в голові, в серці, в думках.... Більшість хороших лікарів і вчителів з дітьми виїхали і за рік війни облаштувалися, може так сяк, та все ж в безпеці на новому місці. А тут лишились ті, хто , як то кажуть, вже прожив своє... Та багато хто тут, волонтерить, вкладає все що має в перемогу.
I don't know, friends, every day I come across more and more statistical data from the countries where our citizens have left, because of which those countries close the possibility of receiving our refugees. A million in Germany, half a million in the Czech Republic, the Netherlands and Canada... And about Poland, I am completely silent...
With each passing day, the realization of the hopelessness and scant chances for a good future, not for us, but for our children, simply pulsates with an unheard of force in our heads, in our hearts, in our thoughts.... Most of the good doctors and teachers with their children left and settled down during the year of the war , maybe so, but still safe in a new place. And here stay are those who, as they say, have already lived their life... But many here volunteer, invest everything they have in victory.
І ми такі, допомагаємо фінансово і матеріально чим можемо, молимось і чекаємо. Та час не зупинився з приходом війни, і життя наших дітей летить. Намагаємось дати їм освіту, хорошу освіту, але це стаєвсе важче. То вони відсиджувались через коронавірус, позбавлені дружби і спілкування з однолітками, а тепер відсиджуються по підвалах, в страху, хоч і всяко їх відволікають вихователі, бо батьки працюють. Дітям важливо рости в середовищі інших дітей, та все ж страх в очах лишився у багатьох. Щодня думки про те, що варто поїхати - там не солодко, та можливо хоча б заради дитячого розвитку, освіти,.......дикі думки про те, що це таки доведеться зробити рано чи пізно. Ми вже стільки витримали, стільки вклали для перемоги, стількох втратили. Такі думки наче зрада перед тими, чиї діти, батьки і чоловіки навіки залишились в пам'яті...
Друзі, хто виїхав, що ви відчуваєте? Що порадите? Спустошені міста, спустошені душі.....
And we are like that, we help financially and materially as much as we can, we pray and wait. But time did not stop with the advent of war, and the lives of our children fly by. We are trying to give them an education, a good education, but it is becoming more and more difficult. They were in solitary confinement because of the coronavirus, deprived of friendship and communication with their peers, and now they are in solitary confinement in the basements, in fear, even though their teachers are distracting them, because their parents are working. It is important for children to grow up in the environment of other children, yet fear remained in the eyes of many. Every day thoughts about whether it is worth going there - it is not sweet there, but maybe at least for the sake of children's development, education....... wild thoughts about the fact that it will have to be done sooner or later. We have endured so much, invested so much for victory, lost so much. Such thoughts are like treason before those whose children, parents and husbands are forever remembered...
Friends, those who left Ukraine, how do you feel? What do you advise? Desolated cities, desolated souls.....
