Колись я вже розповідала історію про те, як на мене напав пес і як я з того часу дуже з обережністю ставлюсь до таких породистих друзів. Звичайно, пройшло багато часу, та все ж сліди, так званого, дитячого стресу лишились. За цей величезний проміжок часу я встигла полюбити маденького Айка, який живе в селі, як і моя доця сумую за потішним і вірним Султаном, який з'їв отруєного щура, та все ж дома, хоч як не просить моє дитя, я собаку не готова завести, навіть якщо це буде хтось дуже маленький.
Ось цей пес, Рік, позує спеціально для фото, неймовіриний друг своєму хазяїну, тренований і дресирований красень. Та тільки від одного його гавкоту моя серце. "тікає в п'яти". Колись читала, що побороти страх допоможе саме спосіб завести собі малого (ну явно не велику вівчарку) пса, шоб краще розуміти поведінку і прив'язаність. А ви що скажете, друзі?)