Існування ч.2
Як я і думав не всім подобається читати про чужу біду, але життя таке паскудне, що сьогодні добре, а завтра не знаєш що буде з тобою.
Так от я продовжу писати про різницю, у нас і за кордоном.
Мої родичі виїхали за кордон і хворий їх син з ними, я спитав їх згодом, як вони почувають себе на новому місці? На що одержав відповідь, яку вам хочу переказати.
Приїхали вони на місце, й одразу хворого обстежили всі лікарі, зробили комісію і вирішили до якої категорії хворих він належить. Щоб батькам не було з ним тяжко, він перебував в інтернаті до 3 годин, де його годували, й вирішали чим його займуть, щоби він щось робив. Там йому за це платили невеликі гроші, привозили та увозили кожен день з під будівлі. Їх возили на екскурсію у відпустку, вони відпочивали у готелі за мізерну ціну. Їм давали грошове забезпечення, як всім пенсіонерам по прожитковому мінімуму. До них ставляться, як до людей, а не як до тварин.
Ті яки не мають батьків проживають в інтернатах, там умови, як у готелі, їх там мало, приміщення світлі, й зручні Їх водять в басейн і на прогулянку, вони відчувають себе людьми, а ні непотребом серед цього суспільства
Я думав, що один я не довільним положенням хворих в державі.Але побачив багато не задоволених, знущанням з хворих.
І коли мій родич розповів про те, як до хворих ставляться в Україні, то вийшла велика стаття, де людей дивувало таке відношення до хворих і безпомічних людей.
