Привіт друзі. Я думав, що в цьому житті бачив уже достатньо шокуючих речей та чув аналогічних розповідей. Ото я помилявся. Давайте по порядку.
Вчора я не писав, бо приїхав знайомитись з батьками своєї дівчини. Ця поїздка видалась незабутньою, але не через теплий прийом, приємні розмови чи довгу прогулянку. Ця поїздка стала незабутньою через іншу реальність в якій я опинився.
Батьки дівчини, живуть у місті яке 9 місяців було під окупацію рашистів. Я захоплююсь мужністю людей, яке не дивлячись на «СТРАШНІ» руйнування в місті, продовжують жити, любити та радіти життю.
Перше питання, чому вони залишились? Відповідь дуже проста, вони не хотіли залишати свій будинок без нагляду. Це їхній основний капітал, над створенням комфорту в якому вони провели десятки років. Зараз вони намагаються продати цей будинок і переїхати в більш безпечне місце блище до своїх дочок.
З міста, яке колись налічувало біля 15 тисяч мешканців, залишилось біля 5000 осіб. Працює кілька державних установ, кілька магазинів та 1-2 ФОП, які наймають людей на роботу.
Прогулюючись містом, майже не можливо побачити подвір’я, де б не було видно наслідків обстрілів. Деякі будинки зруйновані майже в нуль. Це перший раз в житті, коли мені було справжньому страшно робити фото. Що там фото, навіть зайвий раз вийти пройтись до магазину ще той страх. Особливо, коли батьки та інші люди говорять – не має чого боятись, головне йти по дорозі, на обочину краще не сходити – там багато мін…
Якщо наважусь робити нові фото, поділюсь з Вами. А поки, лише одне фото ось цих зелених воріт.
