Коли думок надто багато, то слова мовчать. Думки ховаються як равлики у хатку. І все. Здається, що мене нема. Але я є.
Я люблю писати, коли мені добре. Коли я сиджу на кріслі у своєму подвір'ї, світить сонце і навколо вилежуються коти.
Але відчуття безтурботності дуже рідко з'являється останнім часом.
Я приїхала з міста, але я привезла його з собою. Я сідаю писати статтю і тут же отримую різні повідомлення у месенджері щодо тварин... Але можу похвалитися, що кілька разів за весь цей час я вимикала інтернет:)
В ідеалі робити собі вихідні дні від фейсбука як мінімум.
Волонтерська справа схожа на гру в тетріс. Постійно думаєш куди і кого запхати. Когось на платну перетримку, іншого на безплатну, закрити борг в клініці, нажебрати на ліки чи стерилку. Назбирати на корм. І так по колу.
Мій фінансовий стан дозволяють мені утримувати максимум 2 коти. Натомість у мене четверо своїх десь за шість підопічних...
А ще поляки відмінили деякі поблажки щодо ввозу тварин на їхню територію. Це дуже сумно, бо ж зараз багато їх із затоплених територій.
І ось останні три дні я крутилася у цьому сумному світі зоозахисту.
Чим більше своїх щирих думок я тут висловлюю, тим менше заробляю. Бо тут потрібні гарні картинки, а не думки. Живемо в епоху кліпів, інстаграму і тік-току. Отож згадала одну давню ідею. Писати у власний блог що хочу і як хочу, без перекладів на англійську. Або з. Не заморочуватись з фото...
І інший варіант — це великі статті про подорожі з купою фоток для іноземної спільноти, на яких можна щось заробити.
Так мені вийде писати частіше і думки-равлики вилізуть з хаток.
Я вже казала що у мене купа неописаних мандрів і фото? Ех, я ще як на зло тут інтернет буває поганий... В місті не було натхнення, у селі нема інтернету:)
Та сподіваюся затяжні дощі уже позаду. Коли дощ, тут взагалі немає зв'язку... Точно сиджу як равлик у хатці.
Знаю, що тут мало хто мало кого читає. Тому в принципі ці рядки пишу для себе. Матиму 80 років і це все перечитаю:)))
До зустрічі, рідкісний перехожий.
