Я зараз знаходжусь в іншій країні.
Не за покликом серця, а вимушено.
Мрій про життя за кордоном я ніколи не мала.
Але війна і діти несумісні.
Я мала змогу їх вивезти.
Я це зробила.
Але зараз не про це.
Чули про синдром відкладеного життя?
Сьогодні зранку, коли йшли з малим до місцевої школи, він сказав, що даремно витрачає час, що в Києві потім все наздоженемо.
Чесно кажучи, я і сама такої думки.
Але чи можу я бути впевнена, що це "наздоженемо" станеться в найближчому майбутньому, а мій син не стане класичним "три класи освіти" "тому що війна".
Коли вони плачуть, сумують за домом, я обіцяла, що скоро повернемось.
Обманюючи їх і саму себе.
Малі люблять малювати, а потім на стінах в Києві ми вішали шедеври на стіну.
Тут вони також малюють, але все збирають, щоб повезти додому.
До чого це я.
Знаєте про сервіз на особливі події?
Коли можна, але не зараз.
От сьогодні я відчула, що зробила своє життя і життя своїх дітей таким.
Не знаю, чи повернеться в мене язик, але відчуваю, що мушу сказати, що ми будемо жити тут.
Навіть якщо я і маю намір повернутись.
Але життя не зупиняється.
І ще є до чого прагнути і дорослим і дітям.
І я навіть не знаю, чи попереду світле майбутнє, чи прилетить комета, яка вже навіть не здивує.
Я мрію про мирні часи.
А ще про відпустку і будиночок, на якому посаджу квіти та малину.
Я буду робити все можливе, щоб життя стало хоч трохи схожим на звичне.
І молитися і вірити у перемогу. 💙💛
I'm in another country now.
Not at the call of the heart, but forced.
I've never had dreams of living abroad.
War and children are incompatible.
I was able to take them out.
I did it.
But that's not about that now.
Have you heard of delayed life syndrome?
This morning, when we went with the little one to the local school, he said that he wasted time, that in Kiev we would then catch up.
Honestly, I think so myself.
But can I be sure that this "catch up" will happen in the near future, and my son will not become a classic "three classes of education" "because of the war."
When they cried and missed home, I promised that I would be back soon.
Deceiving them and themselves.
The little ones love to draw, and then on the walls in Kiev we hung masterpieces on the wall.
Here they also draw, but they collect everything to take home.
What am I up to?
Do you know about special events?
When you can, but not now.
Today I felt that I had made my life and the lives of my children so.
I don't know if my tongue will turn, but I feel like I have to say we're going to live here.
Even if I intend to go back.
But life doesn't stop.
And there is something to strive for both adults and children.
And I don't even know if there's a bright future ahead or if a comet will arrive that won't even surprise you anymore.
I dream of peaceful times.
And also about the vacation and the house on which I plant flowers and raspberries.
I will do everything possible to make life at least a little like usual.
Pray and believe in victory. 💙💛
