Було це років вісім тому. Я страшенно хотіла працювати в журналі «Наталі», щомісяця надсилала свої статті й есе, але мене ніяк не брали. Щоразу з текстом знаходилося щось не те: неактуально, тема вже звучала, забагато тексту (розтіклася думкою по древу), довгі речення, короткі речення і т.д. Якщо редактор рубрики схвалював мій текст, то головний редактор його бракував.
Загалом це була суцільна невдача.
На той час я вже тричі друкувалася в «Наталі» у 2011-му, але далі справа якось заглухла. Наче наклали прокляття і посипали чорною магією.
Я виправляла шрифти, видаляла абзаци, додавала до статей тематичні тести бонусом (тоді це було модно), шукала факти, відсотки, яскраві цитати-виноси — але мої тексти не проходили редактуру.
Тоді я переключилася на назви та короткі описи (тизери) й щомісяця надсилала списки електронною поштою прямо головному редактору. Але навіть коли тему обирала не я, готові тексти так і не потрапляли на сторінки журналу.
Так тривало довгих чотири роки…
У комп’ютері сформувалася окрема папка «журнал Наталі» з двома підрозділами — опубліковане і надіслане. У першому значилося три файли, у другому — стопка з більш ніж сорока.
Усі мої подруги знали, як я мрію стати авторкою цього журналу, і втішали як могли. Захоплювалися моєю незламною наполегливістю й рухом до мети. Але це ніяк не допомагало.
У якийсь момент я опустила руки. Від розпачу подзвонила тій знайомій, яка розповідала про ритуал «червоні трусики».
Їх потрібно було купити, одягти, концентруючись думкою на досягненні мети, потім зняти й закинути на люстру. Там ця «прикраса» мала висіти до здійснення бажання. Імовірність «здійснення мрій» — 100%.
Але як це зробити в реальності? До мене ж постійно приходять у гості друзі — і що, трусики під стелею? Що я їм скажу? І що вони подумають?
Складність була ще й у тому, що люстр у квартирі не було взагалі. Підвісні стелі, світло по периметру. У гонитві за червоною магією я зовсім забула про цей факт.
Я купила пишні, з рюшами (мені здавалося, що чим пишніші — тим швидше 🙃) і прикрутила їх до єдиного світильника біля туалету. Вийшов саморобний абажур.
Тоді такий хендмейд був у моді: мереживами обмотували банки, вази, торшери. Словом, ніби я «в темі» — і ніхто не помітить «червоної магії».
Чекати довелося довго. Близько року.
За цей час я тричі поривалася розірвати магічне коло, загадати бажання наново, купити іншу «сировину» (раптом Всесвіту не сподобалася модель). І одного разу магію порушили зовнішні сили — сусіди затопили стояк.
У 2016 році лід зрушив: я поїхала на зустріч із головним редактором уже як авторка рубрики про подорожі. Мені було що запропонувати, окрім історій про кохання та стосунки.
У день від’їзду на співбесіду до Києва я розмотала багатостраждальний світильник і більше «червоною магією» не захоплювалася.
Але роботу тоді я так і не отримала.
Здається, я вже розповідала цю історію… Так? Маякніть, якщо треба повторити.
Зараз я — авторка рубрик «Модний маршрут» і «Подорожні нотатки» в улюбленому журналі «Наталі».
Так, це був довгий шлях. Можливо, навіть надто довгий. Шлях помилок, розчарувань, надій, наполегливості й усіх використаних шансів.
Чи допомогла мені в цьому бажанні «червона магія» — я не знаю. І як це перевірити?
А у вас були якісь дивакуваті історії? Коли віриш у бабусині прикмети більше, ніж у логіку, бо організм уже втомився домагатися й сподіватися.