У 2013-му, коли я вже працювала фрилансером у кількох виданнях і навіть друкувалася в Наталі, раптом замислилася: а чи не варто здобути журналістську освіту?
У мене вже були свої читачі, постійна рубрика в регіональній пресі, блог в інтернеті і навіть якісь місцеві грамоти.
Писати від серця — це, звісно, добре і приємно, але для резюме цього замало. Диплом інженерної академії та досвід роботи в енергетиці - роботодавців не вражали. Потрібен інший диплом. І бажано — терміново.
Я хотіла навчитися «правильно»: — як писати тексти — як бачити об’єктивно — як тримати увагу — як робити історії, від яких не відірватися
Тоді в мене були амбітні цілі — потрапити у вищі кола глянцю, видати три книги (я ходила по видавництвах із рукописами, але їх не приймали).
Навчання не зробило мене профі. Зате показало інше.
Деякі правила журналістики — взагалі не мої:
— добром не прославишся — будь цинічним — бий по емоціях — конфлікт продається краще, критика, насильство і кров продаються краще за все.
Були й «секрети»: — подзвони 20 разів — на 21-й тебе запам’ятають — перед питанням — дай відповідь сам — провокація = увага — контраст у реченні = гачок
Я почала писати «за правилами» школи журналістики: без зайвих слів без прикметників без «води»
Рахувала дієслова. Шукала точні формулювання.
Бо правда проста: текст без дієслів — мертвий. До серця доходить дія.
Навіть у Гамлеті все починається з: «бути чи не бути»?
І знаєте що?
Чим більше я зациклювалася на правилах, то коротшими ставали тексти і жорсткішими — думки. Слова більше не розмивали сенс, не пом’якшували, не відволікали. Формати змінювалися, стереотипи ламалися, тексти ставали чіткими. Як у професіоналів. Лаконічно. Влучно. По-новому про старе. Коротко про головне.
І все ж щось не давало спокою. Щось турбувало.
Я копирсалася у своїх текстах, як фанат-городник у грядках: поливала, удобрювала, виполювала зайве, навіть у «місячний календар» заглядала. Але дива не сталося.
Мене так і не взяли ні в «Жіночий журнал», ні в «Єдину», ні в «Cosmo». У 2014-му припинилася співпраця і з «Наталі», і з «Домашній Очаг».
Я розчарувалася. Відклала всі правила. Стерла з пам’яті «правильну» побудову тексту.
І зрозуміла: з текстів зникло головне — зникла Я.
А сьогодні взагалі інша реальність: блоги в соцмережах веде кожен, хто хоче — незалежно від того, чи він письменник, журналіст чи взагалі з іншої сфери. І це знову змінює правила гри.
Як ви думаєте: блогер має володіти професією журналіста? Бути ним чи не бути?
На фото — я в редакції журналу «Наталі» за пів години до важливої зустрічі ❤️ 2011 рік
