Кажуть, у старому районі Едо, де провулки давно зрослися з темрявою, а ліхтарі не світять уже сторіччя, інколи з’являється Вона — тиха, мов тінь, і легка, як подих мертвого вітру.
Мешканці навколишніх хат давно обходять той провулок стороною. Уночі вони замикають двері й шепочуть молитви, почувши, як щось повільно шурхотить по камінню. Це Вона йде — моторошно прекрасна жінка в подертому кімоно, босоніж, з поглядом, у якому згасло все, крім безодні.
Колись її звали Акане. Вона була гейшею, але не простою — кажуть, її краса була настільки неземною, що навіть імператор втратив сон. Та одного дня її вбили. Безжально. У заздрощах, у темряві того самого провулка. Легенди мовчать, хто тримав ніж — чоловік, якого вона зрадила, чи інша гейша, що палала ненавистю. Але з тієї ночі провулок став її — вона не залишила його.
Тепер її тінь блукає під місячним сяйвом. Якщо побачиш, як кімоно майже сповзає з плечей, не наближайся. Якщо чуєш шелест шовку — тікай. Якщо в тумані з’являться червоні вогники — вже пізно.
Кажуть, йокай супроводжують її як слуги — прив’язані до її прокляття. А кожен, хто подивиться їй у вічі, починає марити, і незабаром... зникає.
Але вона не просто тінь. Вона чекає. Шукає. Бо не всі тіла були знайдені, і не всі душі, які забрала, належали вбивці.
А коли місяць повний, і туман особливо густий, у провулку з’являється ще одна фігура — чоловіча. Він кличе її по імені. І вона озивається. Але не словом. А… шепотом з іншого світу.
І тоді — ніхто не повертається.
Не заходь у провулок, коли туман стелиться по бруківці. Бо Вона ще тут. І ще не вибачила.
Зображення згенеровані за допомогою нейронної мережі Leonardo.AI
