На темному, штормовому узбережжі, де вітер рвав хмари на шматки, а холодний дощ змішувався зі сльозами неба, стояла вона. Її довга сукня прилипла до тіла, важка від води, обтяжена сумом. Виблискуючи у блискавицях, море ревло, наче саме приречення кликало її до себе.
Колись тут, під таким самим кривавим місяцем, вона чекала на нього — чоловіка, який обіцяв повернутися з далекої подорожі морями. Його обіцянка так і не здійснилася. Кажуть, шторм, що забрав його корабель, досі живе у цих водах, шепочучи її ім’я кожного разу, коли хвилі б’ються об берег.
Щороку, в ніч весняного повного місяця, вона приходить сюди, одягнена в ту саму сукню, що мала на собі в день їхнього прощання. І кожного разу, з серцем, роздертим між надією та вічним жалем, вона ступає до води — ніби шукаючи ту тонку межу, де світ живих торкається світу загублених.
Місячне світло на мить вириває її з темряви: тонка фігура, що тремтить від холоду й любові, нездоланної й безнадійної. Вона йде все далі, аж поки хвилі не обіймають її з головою, і лише вітер знає — чи повернеться вона назад, чи залишиться з тим, кого втратила.
І море знову замикає свої обійми — важке, мовчазне, таїть у собі їхню нерозказану історію.
