Вона не була з Токіо. І навіть не з Японії. Але цього дощового вечора її обличчя губилося серед мерехтливих віддзеркалень неону на мокрому асфальті Шінджюку.
Каплі стікали з її короткого чорного волосся, що липло до щік. Вузька чорна сукня прилипла до тіла, як друга шкіра, підкреслюючи кожен її рух — рішучий, виважений, мов за сценарієм, якого вона давно навчилась дотримуватись.
Вона зупинилась під яскраво-рожевою вивіскою, очі ковзнули по знаках катакани, які їй усе ще здавались загадковими, хоч вона вже місяць як тут. Але їй не потрібні були слова. Вона шукала не місце — вона шукала людину. І себе. Обидва — однаково далекі, однаково близькі.
Навколо гули машини, миготіли екрани, а повітря пахло вологою електрикою. Проте її ніщо не збивало з думки. Вона знала: десь у цьому місті є відповідь. І вона її знайде — навіть якщо доведеться пройти ці вулиці до самого світанку.
Зображення згенеровані за допомогою нейронної мережі Leonardo.AI
