Ранок був вкритий сірими хмарами, а вулиці вкривали великі краплини дощу. Люди поспішали, тримаючи парасольки, але серед них була одна дівчина, яка несла в руках старий дощовий плащ. Її звали Лілія.
Лілія була незвичайною дівчиною. Вона завжди вірила, що дощ - це не просто природне явище, а щось більше. Вона вважала, що кожна краплина дощу має свою історію, своє послання.
Одного дня, коли дощ знову обливав вулиці, Лілія вийшла на прогулянку. Вона стояла під великим деревом і спостерігала, як краплини впадають на землю. І тоді вона почула слабкий шепіт.
“Лілія,” - сказав дощ. - “Ти чуєш мене?”
Лілія здивовано підняла брови. “Ти… ти розмовляєш зі мною?”
“Так, - відповів дощ. - Я наречений, який шукає свою співрозмовницю. Ти віриш в магію дощу?”
Лілія відповіла: “Так, я вірю. Я завжди вірю в те, що природа має свої таємниці.”
Дощ розповів Лілії про своє життя, про те, як він виникає в хмарах, як падає на землю, як відновлює життя рослин. Лілія слухала, захоплена кожним словом.
“Лілія, - сказав дощ, - ти можеш бути моєю співрозмовницею? Ми можемо розмовляти кожного дощового дня.”
Лілія погодилася. Відтоді вона стала нареченою дощу. Вони розмовляли про все: про життя, про кохання, про таємниці природи. І кожна краплина дощу, яка впадала на Ліліїн плащ, була для неї як послання від її нареченого.
І так, Лілія продовжувала вірити в магію дощу, а її серце було наповнене коханням і теплом.
Зображення згенеровані нейронною мережею Leonardo.ai.
