У глибинах пелюсткового раю, де аромат плюмерій висів у повітрі, немов солодкий шепіт мрій, вона гойдалася на старовинній вікторіанській гойдалці, вкрита м’яким золотим світлом. Її темне кучеряве волосся спадало водоспадом по плечах, ловлячи відблиски вечірнього сонця, а глибокі карі очі, ніби зіткані з туги й сподівань, вдивлялися у горизонт, як у відповідь, яка ще не прийшла.
Вона уявляла себе героїнею листів, що так і не були надіслані, поезій, що залишились між рядків. Одягнена у білу сорочку з корсетом, прикрашеним стрічками, та легку сукню, що м’яко обіймала її ноги, вона здавалася частиною цієї мрійливої сцени — ніби художник, який створив її, залишив на папері не тільки графітові сліди, а й саму душу.
Її мрії були прості, але безмежні: про кохання, яке не боїться глибини; про руки, що триматимуть її, коли вітер хитатиме гойдалку життя. У цьому саду, де барви танцювали у рожевих, персикових і фіолетових тонах, вона мріяла не про принца, а про людину, що побачить її справжньою — повною, чуттєвою, вразливою.
Бо ця дівчина не просто гойдається в саду. Вона — в очікуванні свого роману, написаного не словами, а поглядами, дотиками, тишею двох сердець.
