Отож, вчора (чи насправді вже сьогодні, бо це відбулося вже після півночі, хай і нехай до того часу, як сон остаточно мене здолав) я написала, що завершую публікацію фотографій з мого квітучого саду. У цьому пості я роблю стрибок вперед у часі, оскільки на фото, які його ілюструють, вже можна розгледіти зелені груші.
Ці груші ростуть на старій грушці, про яку я вже писала, що їй, мабуть, вже сто років, а вона ще родить. Ну, що ж, тепер можна впевнено заявити, що і цього року вона матиме урожай і ми можемо поласувати смачними і немовірно солодкими грушами. Це дичка, хоча вона насправді має досить крупні плоди, як для дички і зовсім не терпка (бувають такі грушки, вкусивши які горло немов паралізує в конвульсіях, доки не вип’єш води). А ще ці грушки можна насушити і вони взимку даватимуть неповторну нотку для нашого узвару. Або ці сушені грушки можна просто їсти, що я і робила, коли була маленька, адже вона неймовірно смачна і поживна.
А ще на цьому дереві дуплиста серцевина і там постійно влаштовують свої гнізда пташки, наприклад шпаки. Взагалі-то шпаки – доволі шкодлива птиця, їхні зграї здатні залишити вас без вишень та черешень, проте в мене рука не піднімається розорювати їхні гнізда. Хай вже краще я буду розвішувати на деревах вітряки та різні брязкальця, щоб їх відлякувати.
Тепер потрібно почекати приблизно зо два місяці (може півтора), коли можна буде поласувати цими грушками. Цей час пройде дуже швидко, адже літо завжди пролітає, наче один день.