Цікавим є той факт, наскільки може змінитися знайома вам з дитинства місцевість. Коли я була маленькою, у нас за селом, на горбах і серед долин, були поля, тоді ще колгоспні (це були останні роки радянського панування). Я пам’ятаю, як я з такими ж дітлахами, як і я, бігали серед гречаного поля і ловили метеликів. Або ж пригадую старенькі комбайни червоного кольору, які молотили зерно простісінько біля нашого не такого ще великого саду.
Потім цю землю розділили серед дачних кооперативів і біля нас з’явилися дачі. О, дачі! Це слово значить так багато лише для тих, хто народився на теренах пострадянського простору не пізніше дев’яностих років. На Заході прагнення маніакального длубання у землі заради жменьки овочів не зрозуміють. А у нас були злиденні дев’яності та все «по бартеру», коли гроші не були варті абсолютно нічого, тому люди виживали як могли.
Це вже зараз дачі наблизилися до свого первісного призначення – літній будиночок для заміського відпочинку. Саме це сталося з дачами поблизу нашого села. Ті їхні власники, які мають кращий майновий стан, облаштували свої ділянки для нормального життя, а не лише для присутності вагончика, щоб замкнути там свої сапки (а зараз, після того, як дачу можна дуже легко перетворити у житловий будинок за документами і підвести туди газопостачання, цей дачний масив став повноцінним селом). Інша частина ділянок стала занедбуватися, вочевидь їхні власники більш похилого віку померли, а їхні спадкоємці не мають бажання обробляти землю. Таких ділянок стає все менше, бо у нас гарна місцевість і недалеко від міста і їх потрохи розкуповують, але вони ще є. Саме на такій з ділянок, у закинутому фруктовому саду, я сфотографувала ці квітучі груші і вони бонусом ідуть до сьогоднішньої розповіді. Ці фото стали каталізатором спогадів про моє дитинство, проведене на цих полях. А якось пізніше, я гадаю, я розповім вам про мої дитячі хуліганські витівки на цих дачах і про те, що полуниця з чужого городу завжди смачніша, ніж зі свого. Але це буде вже зовсім інша історія!