Я починаю з блошиного ринку на Староконці. Тут завжди хаос: поруч із мотками дроту лежать старі гудзики, поруч із військовими медалями — дитячі іграшки з 90-х. Мені подобається ця суміш часу. Серед цього безладу я відчуваю азарт мисливця.
Ось вона — моя знахідка: біла керамічна тарілка з синім візерунком, тріснута навпіл. Продавець каже: «Та викиньте її, це ж сміття». Я усміхаюся — для мене це не сміття, а полотно. Ми торгуємося, і за кілька хвилин тарілка опиняється в моїй сумці.
Дорогою додому я заходжу в маленький магазинчик фарб і пензлів. Продавчиня вже знає мене, вітається, навіть цікавиться, чи “та минула чашка знайшла новий вигляд”. Я купую золотисту емаль — люблю додавати її в тріщини, щоб вони сяяли, а не ховалися.
У майстерні, яка водночас моя кухня, я починаю процес. Спершу — очищення. Тепла вода, м’яка губка, уважність до кожного сантиметра. Посуд старий, і будь-який зайвий рух може зламати його остаточно. Потім — підготовка країв тріщини, щоб клей тримався.
Коли тарілка знову стає цілою, хоч і з тонкою шрамоподібною лінією, я беру пензлик. Наношу золото в тріщину. Це момент тиші, коли навіть вулиця здається менш шумною. Я думаю про японське мистецтво кінцуґі — філософію прийняття недосконалості.
Після роботи я завжди роблю чай. Ставлю відреставровану тарілку на стіл і дивлюся на неї, ніби на людину, яка пережила бурю. У кожному сколі я бачу не поломку, а доказ того, що річ жила.
Часто мене питають: «Навіщо витрачати стільки часу на тарілку, яку можна замінити за копійки?» Я відповідаю: «Тому що нова тарілка нічого не пам’ятає».
Ввечері, коли сонце сідає за дахи, я виставляю фото своєї роботи в мережу. Не для продажу, а щоб показати: речі можуть жити далі. Що тріщини — це не кінець. Що лагодження — це форма любові.
Одеса у цей час пахне морем і пилом. Я закриваю вікно, гасячи шум міста, і думаю: завтра знову буде день серед тріщин і фарби. І я не проміняю його ні на що.
