Світло згаслого неону: Як українські заводи тримали в заручниках глобальний high-tech
Пам’ятаю, як кілька років тому в черговий раз переглядав презентацію нового айфона. Красиві рендери, мільярди транзисторів на крихітному шматочку кремнію, нанометрові технології... Справжня магія XXI століття, створена десь у стерильних лабораторіях Тайваню чи Каліфорнії. Але тоді я зловив себе на дивній думці: чи знає бодай один із цих топменеджерів у білих сорочках, що половина цієї «магії» тримається на суворому, пахнучому мазутом і залізом промисловому півдні України? Навряд чи. А дарма, бо коли у 2022 році світовий ринок мікросхем раптово лихоманило, причиною були не збої в Кремнієвій долині, а зупинка двох наших заводів — «Інгаз» у Маріуполі та «Кріоін» в Одесі.
Щоб зрозуміти, як ми опинилися в центрі глобального технологічного всесвіту, довелося трохи зануритися в хімію та історію. За іронією долі, усе почалося з радянської гігантоманії. СРСР обожнював будувати величезні металургійні комбінати, яким потрібні були колосальні об'єми кисню для виплавки сталі. Для цього будували гігантські блоки розділення повітря. Повітря навколо нас — це ж не просто кисень і азот, це справжній суп, де в мізерних концентраціях розчинені так звані благородні або інертні гази: неон, криптон, ксенон. Так от, коли ви охолоджуєте повітря до екстремальних температур за допомогою кріогенної ректифікації — фактично перетворюєте його на рідину при майже мінус двохстах градусах — ці гази починають випадати в осад. Наші заводи десятиліттями збирали цей «брудний» неоно-гелієвий концентрат як звичайний побічний продукт важкої індустрії.
Але зібрати — це лише сота частина справи. Справжнє мистецтво, яким володіли одиниці у світі, полягало в тому, щоб очистити цей неон до абсолютно божевільного показника — 99.999%. У хімії це називається Semiconductor Grade, тобто напівпровідникова чистота. Уявіть собі: якщо в балон з неоном потрапить бодай кілька молекул іншого газу чи звичайної води, мільйонна партія процесорів для комп'ютерів або автомобілів просто перетвориться на сміття.
І ось тут Маріуполь та Одеса стали незамінними. Ми взяли радянську сировинну базу і за роки незалежності перетворили її на технологічне диво. Наші підприємства купували сирий газ у металургів, «докручували» його на своїх унікальних установках тонкого очищення і видавали продукт, без якого не може працювати жоден сучасний літографічний сканер компанії ASML — монополіста, що створює обладнання для виробництва чипів.
Суть процесу фотолітографії красива і точна, як годинниковий механізм. Спеціальний ексимерний лазер, де робочим середовищем є саме суміш неону з фтором, генерує надкороткі ультрафіолетові спалахи. Ці промені буквально випалюють, або «малюють» мікроскопічні доріжки транзисторів на кремнієвій пластині. Неон тут працює як ідеальний буфер, що стабілізує лазерне випромінювання. Без нього світлові гармати просто сліпнуть і мажуть повз нанометрові цілі.
Коли я вперше усвідомив цей масштаб, у мене всередині аж щось клацнуло від гордості. Лише вдумайтеся: майже 50% усього світового об'єму неону високої чистоти йшло з України. Кожен другий процесор у світі — від бюджетного чипа в китайському чайнику до суперсучасного мікропроцесора в американському військовому дроні — ніс у собі «дихання» українського виробництва. Ми тримали в руках невидимі нитки, які зв'язували докупи всю світову цифрову економіку.
А потім настав лютий 2022-го. Маріупольський «Інгаз» опинився в зоні активних бойових дій і згодом був знищений та окупований, одеському «Кріоіну» довелося законсервувати потужності через постійні обстріли та загрозу для працівників. У цей момент світовий high-tech ринок відчув справжній холодний піт. Ціни на неон злетіли в космос — у деяких контрактах вони підскочили у 5–10 разів за лічені тижні. Гіганти на кшталт TSMC, Intel та Samsung судорожно почали шукати альтернативи, заглядаючи в очі Китаю та намагаючись нашвидкуруч побудувати власні заводи з очищення в США та Південній Кореї.
Звісно, капітал і технології здатні адаптуватися до будь-яких криз. Світ поступово диверсифікував постачання, побудував нові ланцюжки, і глобального колапсу електроніки не сталося. Але цей прецедент назавжди увійшов у підручники з геоекономіки як приклад того, наскільки крихкою є наша цивілізація, де надскладні системи залежать від кількох точок на карті.
Для мене ця історія — не просто про хімію чи бізнес. Це про те, як важливо бачити свій справжній потенціал і не давати нікому знецінювати нашу промислову культуру. Ми не були просто «аграрною країною», ми були і залишаємося нацією, яка здатна приборкувати найкапризніші елементи таблиці Менделєєва заради прогресу всього людства. І коли ми говоримо про майбутнє відновлення, я мрію не про повернення до статусу постачальників сировини, а про відродження цих унікальних технологій, які змушують весь світ рахуватися з нами.
Як ви думаєте, чи зможе Україна після перемоги повернути собі статус неонової наддержави, чи світові гіганти вже остаточно навчилися обходитися без нас, перенісши виробництва в безпечніші зони?