Цей день завжди пахнув гладіолусами, свіжим осіннім повітрям і якоюсь особливою, метушливою надією. Перше вересня. День, коли вулиці зазвичай наповнюються дітьми з рюкзаками, а аудиторії — свіжою енергією студентів, які повернулися після літа. Але сьогодні наш ранок пахнув димом, тривогою і перепаленим бетоном. Я прокинувся не від будильника, який завбачливо завів для початку нового навчального семестру, а від важкого, глухого удару, що змусив затремтіти вікна. А потім ще одного. І ще.
Ми з дружиною діяли вже на автоматах, вироблених місяцями цього сюрреалістичного життя. Схопити дітей, ковдри, воду — і в коридор, подалі від вікон, за дві стіни. Ти сидиш на підлозі, обіймаєш сонних малюків, намагаєшся дихати рівно, щоб не передати їм свій страх, а надворі розверзається справжнє пекло. Телефон у руках розривається від сповіщень: «Іскандери» з півночі, «Кинджали», рої безпілотників. Сто вісімдесят сім «Шахедів», розумієте? Ця цифра просто не вкладається в голові. Це як сарана, яку випустили з єдиною метою — занурити нас у темряву і відчай саме в той день, коли ми маємо святкувати знання і майбутнє.
Сидячи там, у напівтемряві нашого імпровізованого укриття, я не міг перестати оновлювати стрічку новин. І кожне нове повідомлення врізалося в серце, як уламок. Київ... Наш рідний, витривалий Київ знову під ударом. Подільський та Солом'янський райони, пошкоджені житлові багатоповерхівки. Місця, де я сотні разів проходив, де живуть знайомі. Але найстрашніше — це депо «Укрзалізниці». Семеро людей, семеро звичайних працівників, які просто виконували свою роботу, які тримали логістику країни на своїх плечах, більше ніколи не повернуться додому. Їхні сім'ї сьогодні замість шкільних святкувань отримали найстрашніші дзвінки у своєму житті.
А потім новини з Борисполя. Це ж зовсім поруч із нами, на нашій Київщині. Пряме влучання в п'ятиповерхівку та підприємство. Я уявляв цих людей — п'ятдесят евакуйованих мешканців, які стояли посеред ночі у дворі, засипаному склом та уламками їхнього власного життя, притискаючи до себе домашніх тварин і документи. Четверо загиблих тільки там, серед яких навіть громадянин Індії. Загалом по області дванадцять убитих і понад двадцять поранених. Ці цифри на екрані смартфона здаються сухими, але за кожною з них — чийсь зруйнований всесвіт. Я швидко написав батькам і сестрі: «Як ви? Цілі?». І видихнув тільки тоді, коли побачив заповітне «Так, у нас гучно, але ми в порядку».
Відео наслідків обстрілу Борисполя
А це Солом'янський район по якому також вдарили в той час: в результаті падіння безпілотника частково зруйновано житловий будинок. Рятувальники врятували чоловіка і витягли з-під завалів жінку, після чого постраждалих передали медикам.
І ніби цього було мало, ворог вирішив розтягнути свій кривавий слід на весь південь. Одещина, пункт пропуску «Орлівка», просто на кордоні з Румунією. Удар по портовій інфраструктурі. Це виглядає як абсолютно цинічний плювок в обличчя всьому світу. Мовляв, дивіться, ми будемо бити куди завгодно, ми залишимо тисячі родин без світла, і що ви нам зробите? Вони намагаються зламати наш хребет, нашу здатність функціонувати як держава, як суспільство.
Коли під ранок дали відбій і сонце все ж таки зійшло, висвітлюючи понівечені дахи і втомлені обличчя, мене накрила хвиля якоїсь холодної, кристалічної люті. Як людина, чиє життя нерозривно пов'язане з освітою, з наукою, зі студентами, я відчув цю атаку особливо гостро. Вони хочуть, щоб наші діти вивчали не закони фізики чи хімії, а типи балістичних ракет за звуком їхнього наближення. Вони хочуть, щоб замість формул ми запам'ятовували правило двох стін і розташування найближчих турнікетів у рюкзаку. Це війна не просто за територію, це війна проти нашого майбутнього.
Але знаєте, що я зрозумів, коли зварив ранкову каву, хоч руки ще трохи тремтіли після безсонної ночі? Ми не здамося. Так, наші плани на цей день розбиті вщент. Так, замість урочистостей ми маємо ліквідовувати наслідки і оплакувати тих, кого втратили цієї ночі. Світла і вічна пам'ять кожному загиблому... Це нестерпний біль, який ми понесемо з собою.
Джерело
Проте, незважаючи ні на що, ми відкриємо ноутбуки. Ми запустимо трансляції для наших студентів і учнів. Ми скажемо їм: «Доброго ранку. Ми живі, ми продовжуємо». Тому що знання і просвітництво — це наша зброя проти їхньої дикості. Кожна прочитана лекція, кожен вирішений тест, кожна збережена всупереч обставинам традиція — це наш цвях у труну їхньої імперії. Ми відбудуємо депо, ми відновимо будинки, і ми обов'язково навчимо наших дітей бути сильнішими за цей морок.
А як почався ваш ранок цього першого вересня? Чи вдалося вам знайти хоча б хвилину спокою після цієї пекельної ночі, і чи плануєте ви, попри все, повертатися до роботи та навчання сьогодні? Діліться своїми думками та історіями в коментарях. Нам усім зараз, як ніколи, потрібно відчувати, що ми не самі.
