(EN) Oh, what a tragedy. A tough Russian pilot — a true “hero” of the special operation, carrying out “orders,” “striking military targets,” “defending the motherland”… And suddenly — grief, regret, and, believe it or not, a moral awakening.
Turns out, bombing things has consequences. People die. Even ex-wives and daughters. Who could’ve seen that coming?
So there he is, sitting on an airbase near Kursk, probably reviewing mission reports or staring at the sky, remembering all the times he pressed that button. And suddenly — a revelation! War isn't a video game; it's real killing. And not just of “Nazis,” like the state TV promised, but of people he once loved.
And in his final note, like something out of a low-budget Russian drama: “I wanted to be a soldier, not a murderer.” Well then, why did you become a bomber pilot, comrade? Why not a doctor, a teacher, a bus driver?
The cruel irony is that it took personal tragedy for his conscience to awaken. When bombs fell on other people’s children — it was all “normal.” But the mere thought of killing his own? That’s when remorse finally struck. Too late, my friend. Far too late.
Maybe some of his fellow “warriors” will start thinking twice before “just following orders”? But probably not. That takes not only a heart — but a brain.
(UA) Ох, яка трагедія. Здавалося б, суворий російський льотчик — справжній "герой" спецоперації, який «виконував накази», «бив по військових об'єктах» і «захищав свою батьківщину»... Аж раптом — сум, розкаяння, і, прости Господи, моральні сумніви.
Виявляється, у бомбардувань є наслідки. Люди гинуть. Навіть колишні дружини й діти. Несподівано, правда?
І от сидить цей «герой» під Курськом, читає, мабуть, звіти чи дивиться у небо, згадує, як натискав кнопку. І раптом — еврика! Виявляється, війна — це не гра на симуляторі, а справжнє вбивство. І не тільки "нациків", як зомбоящик розповідав, а й тих, кого сам колись любив.
А в записці, мов у дешевому російському серіалі: «Я хотів бути солдатом, а не вбивцею». Ну то чому ж ти став бомбардувальником, брате? Чому не лікарем, учителем, водієм тролейбуса?
Цинізм ситуації ще й у тому, що для прозріння потрібно було саме особисте горе. Коли бомби падали на чужих дітей — усе було «нормально». Коли ж стало ймовірно, що вбив своїх — от тоді й прокинулась совість. Запізно, друже. Дуже запізно.
Може, інші «воїни» теж задумаються, перш ніж виконувати накази? Хоча ні — навряд. Для цього треба не тільки серце, а й мізки.
