— Мущіна, де лікарня на Запорожця? - запитує огрядна жіночка років 60, коли я проходжу повз неї тротуаром біля ринку Юність. — Ось тут десь?
Я, сконцентрований на своїх думках і маршруті до лабораторії, де маю здати оплачений щойно, нафіг не потрібний мені аналіз на одну із дурнуватих інфекційних хвороб, потрібний лише, щоб пропустили в іншу країну потусити з власним наметом біля моря, отже, ось такий от заморочений на собі я показую їй непарадний вхід на територію БСП.
В останній момент розумію, що запитували в мене про інше місце, і кричу "зачекайте".
— Ось пройти одну трамвайну зупинку, зліва після закінчення лісосмуги буде поліклініка і лікарня.
— Та, мені якраз оця поліклініка і потрібна. Направив сімейний лікар. Чуствую, в мене щось всередині обірвалось, ледве ходити можу.
Лабораторія з аналізами на дурацьку інфекційну хворобу трохи далі, ніж поліклініка на Запорожця. Тож якийсь час йдемо в одному напрямку. Жіночка починає скаржитись, це схоже на монолог, бо я ходжу трішки швидше і поступово віддаляюсь, але із ввічливості періодично підгальмовую.
В транспорт її не пускають, бо вона не важлива людина (з точки зору критичної бла-бла інфраструктури) і не має пропуску. Сімейний лікар неуважно слухав, "навіть температуру не поміряли, зате на бумажці звіт написали красіво". Здоров'я різко погіршилось.
Я теж неважлива людина (з точки зору бла-бла інфраструктури і теж не маю пропуску на транспорт). Але я молодий, ходжу, бігаю, їжджу на велосипеді, післязавтра буду тусити з наметом біля моря. Все, що в мені не так всередині, це лише глюки прошивки, а не поломки "обладнання". А значить, якось дам собі раду.
Після візиту на непотрібний тест на дурацьку хворобу, їду на Байкову забирати урну з прахом з крематорію. Починається досить безрадісний (так, зізнаюсь, я неснігові опади не люблю взагалі) дощик, брати свій чи прокатний велосипед не хочеться, виходжу на зупинку громадського.
Когнітивний дисонанс - я завжди любив громадський транспорт трохи перверсивною любов'ю, ігнорував "неідейні" маршрутки, був радий проїхатись на повільному і напіврозваленому татрівському трамваї, одним з перших в Києві купував синю смарт-карту і сперечався в транспортній спільноті не лише за велосипеди, а й за "общак". А тепер воно все бездушними великими, напівпорожніми коробками проїжджає повз мене, і мені там не раді. А ненависна раніше маршрутка гостинно відчиняє всі двері. Проїзд все ті ж 8 гривень, хоч хтось із перевізників зберіг в собі щось людське у непрості часи 🙂.
— Прикинь, я на зупинці більше години чекала, — говорить по телефону співрозмовнику дівчина на сидінні поруч. — Це просто жесть. Але ні, на таксі не поїду, це дорого.
Після здійснення ритуалу (імпровізованого) передачі залишків попелу моєї мами землі в сімейній могилі, їду на інший кінець міста, на Трою, купувати похідні сандалі. Мої старі тевівські розклеїлись, а будка з старим-перевіреним взуттєвим майстром неподалік від дому зачинена (мабуть, він - епідемічна загроза). Пересуваюсь тепер "стрибками" від однієї парковочної станції велопрокату Байкнау до наступної, щоб вкластись в безкоштовні хвилини по абонементу. Ще не вечір, а дороги уже забиті автомобілями до стану тягнучки.
Вечір, із сандалями в рюкзаку і філе оселедця, купленим у ковіддисидентської продавчині (без маски) в магазинчику на Трої, прямую додому. Трішки пройшов і знову на маршрутці поїхав. Салон майже порожній, чи заробив за день водій хоч щось? В будь-якому разі, щире "дякую".
Поїду (полечу) завтра в похід до моря, в надії повернути в своє життя трохи із того, що раніше любив. Якщо не виявлять в мені екзотичну (уже давно ні) хворобу. А й навіть якщо виявлять, в мені ж нічого не обриватиметься всередині. Хіба що вартість (дешевих акційних) квитків.
