Я довго не писала… я пройшла через усі стадії прийняття горя, життєвих змін.
Учора ми получили повідомлення, що наш будинок, у якому ми прожили всього один рік, тільки закінчили ремонт, згорів з усіма нашими речами. Більше немає слів, емоцій, нічого не має зовсім.
Ми живі, наші діти живі, наші друзі живі.
Коли все почалося 24.02.2022 ми спокійно спали у будинку у місті Ірпінь. 25.02 зранку,коли підірвали міст поблизу нашого будинку, ми поїхали з нашого міста. Зараз я це пишу та плачу, усі три неділі ми переїжджали з місця на місце. Тепер ми залишились у місті Івано-Франківськ.
I did not write for a long time… I went through all the stages of accepting grief, life changes. Yesterday we received a message that our house, where we had lived for only one year, had just been renovated and burned down with all our belongings. No more words, no more emotions, nothing at all. We are alive, our children are alive, our friends are alive. When it all started on February 24, 2022, we slept peacefully in a house in the city of Irpin. On the morning of February 25, when the bridge near our house was blown up, we left our city. Now I am writing and crying, we have been moving from place to place all three Sundays. Now we stayed in the city of Ivano-Frankivsk.
Можна сказати тут умовно спокійно. Тікати за кордон я не бачу сенсу. Як сказати дітям, що більше немає домівки у них, ми поки що не вирішили.
Про що писати пости я поки що теж не знаю. Але потрібно десь рефлексувати…
It is possible to tell here conditionally quietly. I don't see any sense in fleeing abroad. We have not yet decided how to tell the children that they no longer have a home. I still don't know what to write about. But I need to reflect somewhere…
