Ранкова кава була гіркою.
Нічні новини заставили здригнутися: ракетний удар росіянців по Львову приніс руйнування та жертви.
І хоча на годиннику всього п'ята ранку, - пишу брату у месенджер: 'Ти як?'
Бо телефонувати ніби зарано. Та й голос дрижатиме, а я не хочу показати свою слабкість.
Через кілька хвилин приходить відповідь: 'Спав. Не чув. Збираюсь на роботу.'
От тепер можна і зателефонувати, подумала я. Бо мозок аж кипить від безсилля... Повернути б час назад, щоб нічого не було: ні розгону студентського євромайдану у 2013, ні Небесної Сотні 2014, ні здачі без єдиного спротиву нашого Криму... ні 24 лютого 2022... ні Маріуполя, ні Бахмуту, ні Пісків, Авдіївки, Ірпеня, Бучі, Гостомелю... ні окупацій, ні руйнувань, ні втрат...
Брат відповів на виклик. Каже, що є загиблі. Каже, що рівно вчора їхав по цій вулиці у справах.
Відповідаю, що дуже переживаю за оці нескінченні ракетні атаки. Що вже не маю часом сил на оптимізм.
Брат різко і монументально беззаперечно каже:
'АНУ ПЕРЕСТАНЬ! Наша дитина на фронті що, просто так? ТІЛЬКИ ПЕРЕМОГА ПОПЕРЕДУ! ТРИМАЙСЯ!'
І мені стало безмежно соромно.
За свою допущену слабкість.
Бо у брата єдиний син і мій племінник - на передовій.
А я тут нюні розпускаю.
Тримаймося, дорогі українці. Ми обов'язково переможемо.
І головне для мирних жителів будь-якого куточку рідної України: НЕ ІГНОРУЙТЕ СИГНАЛИ ТРИВОГ, де б ви не жили! Бережіть себе, нам ще відбудовувати і справедливо судити гнилу розвалену росію!
