Як відомо, козаки були дуже набожною та забобонною спільнотою. Вони були переконані, що їхня поведінка та порядок церемоній, які треба було виконати перед походом, безпосередньо могли вплинути на перебіг подальших подій.
Були ритуали, пов'язані з повсякденним життям і яких слід було дотримуватись. Наприклад, скидати шапку і вітатися зі старшими козаками, скидати шапку і перехреститись проходячи чи проїжджаючи повз церкву.
Безпосередньо перед походом обов'язково відвідували спеціальну службу в церкві з таїнством покаяння та причастя, намагалися помиритись з усіма, з ким були у сварці і пробачити своїм недругам. Тобто козаки виконували своєрідні обряди підготовки до смерті, оскільки усвідомлювали всі ризики війни. Вірили, що духовне очищення має відвернути смерть і надати сили в боях.
У молитвах закликали на поміч Господа Бога, Матір Божу, архангелів Михаїла та Гавриїла і все небесне воїнство, усіх святих, зверталися до Чесного Хреста Господнього й Ангела-хранителя, який мав надавати силу і мужність, попутний вітер на морі, рятувати від бурі і від великих хвиль, а особливо наганяти жах і страх на ворогів, послаблювати їхню силу.
Кожен козак мав власні обереги – хустину, рушник, хрест, а перед морським походом козаки нерідко зав’язували в полу сорочки жменьку рідної землі (на випадок, якщо доведеться вмерти на чужині, то щоб з рідною землею). У багатьох легендах про характерництво запорожців йдеться про те, що в козацьких торбинах була християнська земля, що її набирали в чоботи, набивали коням під копита, що вона відводила очі ворогам або вводила їх в оману.
Сластіон О.Г. Проводи на Січ,1886