До одного зі світових здобутків матеріальної спадщини відносять сіру українську худобу. Ще її називали малоросійською, полтавською, черкаською, подільською, сірою степовою, гуцульською, бессарабською. І лише на початку XX століття за нею закріпилася назва «сіра українська порода». А в народі вона була відома під простою назвою - ВОЛИ.
Вигартовувалась ця порода в не простому кліматі українських степів і поступово розповсюдилась по всій території України та країнах Південної та Східної Європи.
Неабияку популярність ця тварина отримала завдяки здоров’ю, довговічністі, стійкості до інфекційних хвороб, неабиякій працездатності, невибагливості до кормів та умов утримання, здатності споживати грубі корми, витривалості і чудовій будові тіла.
Сіра худоба була вагомою часткою економіки Запорізької Січі. Вона відповідала усім вимогам степового господарства та слугувала козакам за тягову робочу силу і закривала основні потреби в м'ясі та шкірі.
Воли - це вже підвид сірої худоби, який виводився з кастрованого до піврічного віку сірого бугайчика і зовні відрізнявся від останнього довгою, важкою головою, м’язистою шиєю, високим загривком, добре розвинутими грудьми.
Воли могли працювати по 10—12 годин на добу, вільно везти вантажі вагою у 100—120 пудів і були придатні для роботи з чотирьох до 15-річного віку (майже як термін експлуатації сучасного автомобіля).
Завдяки своїм тяговим якостям і витривалості, воли стали символом чумакування — важливої складової економічного життя України упродовж декількох століть.
З середини XIX століття, з розбудовою залізничного сполучення попит на волів починає спадати і до середини ХХ ст ця тварина фактично зникла з господарств українців. Почалась ера сільгосптехніки.
В лічених господарствах Дніпропетровщини та Черкащини волів ще можна було зустріти аж до 1960-х років.
Село Грушківка, Черкащина. Фото 1960-х років.
Джерело світлини