Цього року всі гладіолуси рожеві. Червоні та білі кудись зникли. Мабуть мама продала деякі цибулини. Або може ще виростуть.
Так пізно ми їх посадили, а вони наздогнали природу. І вже дарують нам перші бутони.
Буквально за ніч вони перетворяться в суцвіття. Високі і вразливі, минулого року ці квіти були поламані сильною бурею. Опора у вигляді паличок не допомогла, бо надто високі були. Цьогоріч тримаються.
І я розглядаю візерунки на пелюстках. Такі красиві, благородні квіти.
І оскільки сьогодні п'ятниця, день поезії за ініціативою @lilideleopolis, то мені на очі натрапив такий гарний і дещо сумний вірш Бориса Мозолевського.
Приєднуйтесь до ініціативи!
Прощальні гладіолуси
Ще довго так в твоєму голосі
Дзвеніли сміхом кришталі.
Блідо-рожеві гладіолуси
Прощально шерхли на столі.
І в передзахіднім промінні
З блакитно-білої імли
Ще довго так вуста кармінні
Мені трояндами цвіли.
А ти вже йшла, ішла назавше,—
В журбі від маківки до п’ят,—
Своєї долі не впізнавши
У найсвітлішому із свят.
Не раз насню іще ночами,
І спомин серце обпече:
Цілую довго і нестямно
Тебе в сумне твоє плече.
Дякую за увагу!