Who am I on this journey? Refugee, tourist, blogger, itinerant philosopher? This is a rhetorical question. I think everything at once to a greater or lesser extent.
It is such an interesting and pleasant feeling: to sit on the bank of the river, to see a plane flying in the sky. This is passenger not military planе, slow and respecting, with a flashing red light.
It's such a pleasure do not rush home before curfew, do not hear the air alarm. Except sometimes in your own smartphone. When we were going there in the train, a siren suddenly sounded in the app ofmy phone and it was so unexpected. After a while I read in the news that a rocket had been shot down near Zolochev, in the Lviv region. It is about 15 km from my village. I was afraid.
Хто я у цій подорожі? Біженець, турист, блогер, мандрівний філософ? Це риторичне питання. Думаю все одразу в більшій чи меншій мірі.
Це таке цікаве і приємне відчуття: сидіти на березі ріки, бачити як в небі летить літак. Пасажирський, повільно-поважний, з миготливим червоним вогником. Не спішити додому через комендантську годину, не чути повітряної тривоги. Хіба що іноді у власному смартфоні. Ще коли їхали туди, у поїзді раптом у додатку завила сирена і це було так несподівано, через деякий час прочитала в новинах, що збили ракету біля Золочева, на Львівщині. Це якихось 15 км від мого села.
It's nice to feel safe.
Ancient architecture, many trees and greenery give peace and comfort. In Krakow, very crowded streets border on quiet ones. This is exactly what an introvert needs.
Це таке цікаве відчуття — гуляти вечірнім містом, серед місцевих та туристів. У Львові теж купа людей, теж заповнені кав'ярні та середмістя, але тут відчувається якийсь спокій, немає тривоги в очах. Розслаблення. Тут люди живуть, святкують, слухають музику і п'ють вино і знають про війну в Україні лише з новин.
У центрі Кракова на мене часто нападає відчуття дежа вю. Та ж архітектура, лише у трохи збільшеному вигляді порівняно зі Львовом. На вулицях чути польську, українську і російську, подекуди англійську та німецьку. Саме так було у моєму довоєнному та доковідному Львові.
Чи змогла б я тут жити? Так. Раніше я ніколи не задавала собі цього питання. Мені завжди здавалося, що орки фізично не можуть добратися до західної України, тому я нікуди не втікатиму. Але якщо у війну вступить Білорусь...
Для мене найстрашніше у будь якій подорожі за кордон це відсутність рідної мови. Як показала мандрівка у Польщі українська лунає повсюди, і це позбавило мене страху, невпевненості комплексів. Польську та англійську я знаю поганенько, але раптом я зрозуміла, що навколо стільки ж біженців з усіх регіонів України, які не сильні в знанні мов... В будь-якому разі вчити мови потрібно. Мотивації завжди бракувало, але тепер вона з'явилася.
The lion sleeping near the town hall is a little sad and gloomy. Cheerful lions are probably the exclusive of Lviv.
Wawel is one of the most important places for Poles. And for tourists it is a sea of beauty, which I touched, but not as deep as I would like.
Дуже багато фотографій... Для мене у місті головне це архітектура, і чим вона давніша, тим краще. Натомість мої друзі — любителі кафешок та сувенірів, тому іноді наші шляхи розходилися, щоб потім знову зійтися. Проте це не була розважальна поїздка. Майже день... в Освенцімі, інших пів дня на фабриці Шиндлера змусили нас пережити якийсь катарсис, зрозуміти, що зло було, є і буде, як і добро. Ця боротьба триває. Якщо б перемогло зло, то я б уже не писала ці рядки, бо люди б знищили планету трохи давніше. Якщо б перемогло добро, то зараз в Україні не було б війни. Мабуть це вічна боротьба. Але я впевнена, якщо б можна було приховати це від світу, наші вороги б залюбки винищили з половину українського мирного населення... Іронія долі, що саме нас вони називають нацистами.
Отож зараз наводжу лад із фото і сподіваюся розповісти вам (і в першу чергу собі) про мій досвід.
"Life-saving" pans in the museum at the factory of Oscar Schindler.
Life wins. Magic clouds over the remains of barracks in the death camp in Auschwitz.