Вдома...
У розпалі літа. У косовицю. А в мене ще джунглі.
І нові коти, переважно нові. Минула гвардія на веселці. І я не дуже то й хотіла сюди повертатися. Я хочу поїхати світ за очі, але поки що у мене немає на це грошей. У мене є мінуси.
Але тут, у джунглях нічого не боїшся.
Природа дає силу. Примітивна робота створює лад у голові...
Наразі їх тут п'ятеро. Перші враження від села. Зліва-направо, зверху-вниз: Кузя вже друге літо тут. Вайт виявився кумедним боягузом, але на другий день майже адаптувався. Куся Аватар дуже незадоволений їздою в машині, тому наразі ховається у кущах самшиту, який трошки ожив... А Тигрик, який тут уперше, почувається як риба у воді. Він, як я не любить, квартиру і місто...
Внизу — Апельсинка, яка мала пожити у мене два дні, але потім щось пішло не так.
Я була ініціатором посадки городу. А так сталося, що виконавцем ідеї була мама, яка багато хворіла взимку і не хотіла садити город. Та весною в неї відкрилось друге дихання:)
Дуже пізно садили, усе крихітне, але таки виросло. Бо без городу було б просто нереально сумно...
В саду — вишні, порічки, навіть лісові суниці виросли при фундаменті хати... Вже є малина. Все якось одночасно, як було весною, так і тепер. Можна жити на фруктах.
Ось такі рандомні фото сьогодні.
Звісно рука тягнеться фотографувати котів. Ягоди. Квіти. Чекаю на гриби... Хотілось би повністю відключитись від міського життя, але не вийде.
Є ще там хвости в прямому та в переносному значеннях... Не буде вже, як колись. На жаль буде гірше. То я не закликаю вас до песимізму, а просто констатую реальність. Але мої джунглі трохи пом'якшують удари цієї реальності.
