Роксана жила у квартирі на найвищому поверсі хмарочоса, де, здається, саме небо торкалося стін. Її оселя була маленькою, але з вікна, що відкривалося на місто, відкривалася величезна панорама на мерехтливе море вогнів. Щовечора, повертаючись додому після довгого робочого дня, Роксана ставала біля цього вікна, відчуваючи, як потоки повітря з вулиць міста піднімаються до неї. Її світле, мов сонячний промінь, волосся завжди відбивало теплі промені ліхтарів, і в ту мить вона здавалася частиною цього пейзажу — таємничою, невловимою.
Вона могла стояти так годинами, заглиблена в споглядання руху машин і маленьких вогників, які миготіли внизу. Іноді її погляд затримувався на людських силуетах, що прямували додому, а іноді вона просто милувалася нескінченною мозаїкою світла й тіней. Її очі, трохи задумливі та сумні, завжди шукали щось у цих вечірніх картинах. Наче вона чекала на когось або ж сподівалася побачити те, що може змінити її життя.
Можливо, там, у натовпі, був хтось, хто так само, як і вона, дивився на це місто, мріючи про зустріч. Можливо, Роксана вже знала його образ — як він виглядає, його усмішку і навіть звук його кроків. І цей вечір, як і кожен попередній, був лише ще однією сторінкою очікування та надії, мов приглушене шепотіння, що злилося з безкінечним шурхотом великого міста.
Зображення згенеровані за допомогою нейронної мережі Leonardo.AI