Маленьке курортне містечко, затиснуте між горами і морем. Людей мало. Низький сезон. Тут багато пальм і сукулентів, а фікуси розміром з наші столітні дуби. Погода цьогооіч незвична для цього регіону, бо багато дощів. А для нас навпаки, це цілком звична штука. Коли хмари, зачепившись за гострий хребет, висять над містом, то білі, то сірі, то зовсім темні. А потім, зважившись нарешті, сповзають униз на містечко, зрошуючи його щедро дощем. Удень весь час дме сильний північний вітер.
Але море... яке тут красиве море! Широчезні порожні піщані пляжі. Зрідка хтось вигулює собаку, чи сидить на хвилерізі, попиваючи вино, чи ходить босака вздовж моря біля самої води, як оце я. Як може бути холодно, якщо так яскраво світить сонце? Нам це дивно, але факт, бо вітер холодний, тому я гуляю в куртці і шапці, але босоніж. Пісок теплий, і вода не така вже й зимна.
Іноді я сідаю на великий камінь і дивлюсь на хвилі. На них можна дивитись цілу вічність. Біжать швидко-швидко до берега, легкі, в красивих білих брижах, наче у танцівниці фламенко, наздоганяючи одна одну, хто швидше. Хочеться простягнути руку і погладити море, таке воно лагідне і гарне. І цей могутній шум поступово витісняє з голови усе зайве. Не одразу, але я щоразу усміхаюсь йому ще здалеку, ледь зачувши шум, що відлунює у вузенькій вуличці, одній із багатьох, що виходять на набережну.
Три тижні збігли, як один день, і вже стали спогадами... Мені давно не було так добре, як тут. Про мене давно ніхто так не піклувався, не оточував такою увагою і теплом, як моя подруга. Я буду дуже, дуже сумувати. Але час додому. Всього одна безсонна доба, і я встигну обняти чоловіка до його від'їзду. За ним я теж дуже скучила. І за Києвом, і за Україною. Ще трішки...
