| En | Ua |
|---|---|
| Hello, friends. Today’s post is written under the heavy weight of yesterday’s tragedy in Kryvyi Rih. Russia launched a cowardly strike on a residential area—no military targets, no factories, just people living their lives. Children were playing on a playground when a missile struck. Those damned monsters killed civilians again: 19 dead, dozens injured, including nine children. Nine… They will never see this world again, never walk this earth, never look at it with curious eyes. They will never grow up. Russians are child killers. And the war doesn’t stop—it goes on every single day. People die every day. Meanwhile, the world keeps turning. Some negotiate, some want to reintegrate Russia into global trade, into sports federations, into FIFA. “Oh well, just a war... maybe we can come to terms,” they seem to think—as if forgetting already. But Russia never stopped. It has killed tens of thousands of Ukrainians over the past three years of full-scale war. Hundreds of thousands have been wounded, millions displaced. And now what—just forget? Russia isn’t even pretending to stop. It will keep going as far as it can—until, perhaps, the shores of the Antic Ocean. My hometown, Lviv, though over 1,000 km from the frontline, could still be a target. It already has been—missiles have struck, though not yet the historic center. But who can guarantee they won’t? My beautiful city, with over 700 years of history and cultural heritage, could be turned into ruins—like so many cities in the east that Russia has touched. That’s why my current mission is to document—to take as many photos as I can, to capture everyday life—because very soon, it might all be gone. Because maybe… no one will be left to stop Russia. | Привіт, друзі. Мій сьогоднішній допис написаний під впливом учорашньої трагедії в Кривому Розі. Росія завдала підлого удару по житловому району. Там не було жодних військових об'єктів, жодних заводів — просто жили люди. Там діти гралися на дитячому майданчику… і туди прилетіла ракета. Ці кляті виродки знову вбили мирних мешканців. 19 загиблих, десятки поранених. І серед них — дев’ятеро дітей. Дев’ятеро… Вони вже не побачать цього світу, не будуть ходити по цій землі, не дивитимуться на нього своїми оченятами. Вони не виростуть. Росіяни — вбивці дітей. І війна не зупиняється. Вона щодня триває. Щодня гинуть люди. А світ собі живе далі. Хтось торгується, хтось хоче знову допустити Росію до міжнародної торгівлі, до спортивних федерацій, до FIFA. "Ну, подумаєш, війна… Може, якось домовимося", — таке враження, що дехто починає забувати. А Росія ніколи не зупинилася. Вона вбивала десятки тисяч українців протягом трьох років повномасштабної війни. Сотні тисяч були поранені, мільйони покинули свої домівки. І що — все забуто? А Росія навіть не намагається зупинитися. Вона йтиме далі, доки зможе. І зупиниться хіба що на березі Античного океану. Моє рідне місто — Львів — хоч і знаходиться за понад 1000 км від лінії фронту, але й воно може стати мішенню. Вже ставало — російські ракети прилітали. Поки що не в історичний центр, а в околиці. Але хто дасть гарантію, що наступного разу не буде інакше? Моє прекрасне місто, з понад 700-річною історією, з архітектурними пам’ятками, може опинитися в руїнах. Як ті міста на сході, де побувала Росія. Тому моя поточна мета — фіксувати. Робити якнайбільше фотографій. Знімати теперішнє життя, бо, можливо, дуже скоро цього всього вже не буде. Бо, можливо, не буде кому зупинити Росію. |
Read next
From @yetaras