| Hi friends! Lately, I’ve been using my camera very rarely — smartphones have reached such a level that even mid-range models can produce quite decent photos. For diary-style posts, which are closest to my heart, that’s more than enough. But sometimes I crave the feel of a real camera in my hands, adjusting the focus manually and just taking pictures — though I do miss having a viewfinder, since my camera model only has an LCD screen. That’s exactly what happened this time. I picked up my camera and went searching for something beautiful to capture. I found it in the deep red flowers of the chaenomeles, or Japanese quince. Their rich, fiery color stood out unexpectedly against the quiet of autumn. But what captivated me even more was the play of light and shadow hidden in each frame — how sunlight gently slides across a petal, or how a branch casts a soft shadow on the wall behind. It felt as if the plants themselves were whispering to the daylight, telling a new story each time. These aren't just flower photos — they're a way to hold onto something fleeting, an attempt to pause a moment and share a feeling without needing words. I hope these images can speak for themselves | Привіт, друзі! Останнім часом я фотографував фотоапаратом дуже рідко, особливо . Смартфони давно досягли такого рівня, що навіть середньобюджетні моделі дозволяють робити цілком достойні знімки. Для щоденникових постів, які мені найближчі за духом, цього більш ніж достатньо. Але іноді виникає бажання відчути вагу справжнього фотоапарата в руках, , налаштувати фокус вручну — і просто фотографувати (ще бракує видошукача, бо модель мого фотика цього не передбачає на жаль, там лише рідкокристалічний екран). Саме так було цього разу. Я взяв камеру й пішов на пошуки об’єкта для зйомки. Ним стали червоні квіти хеномелесу, або японської айви. Їхній колір — насичений, вогнистий, трохи несподіваний у осінній тиші. Але ще більше мене захопила гра світла і тіней, яка причаїлася в глибині кожної світлини. Як тонко промінь сонця ковзає по пелюстці, як падає тінь від гілки на стіну за нею. Наче самі рослини спілкуються з денним світлом і щоразу розповідають нову історію. Це не просто фото квітів — це спосіб зафіксувати щось невловиме, щось, що промайне і зникне. Спроба зупинити момент і передати настрій, не вдаючись до слів. Сподіваюся, ці кадри зможуть говорити самі за себе. |
