Є місця, де час ніби зупинився. Старий дерев’яний дім стоїть мовчазним свідком минулих років. Потемнілі від часу дошки, похилений ґанок, старі вікна — усе нагадує про людей, які колись наповнювали це подвір’я голосами, турботами та мріями.
Моїх предків давно немає поруч. Їхні кроки більше не лунають стежками біля хати, не чути розмов на призьбі та сміху під вечірнім небом. Але природа пам’ятає більше, ніж здається.
Щоліта тут знову розквітають троянди. Ті самі кущі, які колись доглядали дбайливі руки. Поміж високої трави вперто тягнуться до сонця фіолетові іриси. Вони не знають про роки, що минули, не рахують часу і не сумують за минулим. Вони просто живуть, продовжуючи історію цього місця.
Дивлячись на ці квіти, розумієш: пам’ять живе не лише у фотографіях чи спогадах. Вона залишається у старих стінах, у запаху деревини після дощу, у кожній пелюстці, що розкривається навесні.
Старий дім поступово старіє, а трава щороку стає густішою. Та попри все життя продовжується. І кожне нове цвітіння ніби нагадує: коріння нашої історії нікуди не зникає.
Це місце зберігає минуле, а квіти щоліта розповідають його знову.
