Привіт, друзі!
Учорашній сірий, дощовий день розвіявся під золотистими променями сьогоднішнього сонечка.
Тепла, яке було позавчора, вже немає, але все ж набагато приємніше, коли світить сонце, ніж коли сірість і дощ.
Осінь триває. Гадаю, пік її вже минув — листя опало, може, відсотків на 60. Воно активно падає, особливо після нічних заморозків. На деревах його щораз менше, зате на землі — все більше. Комунальні служби не встигають прибирати, і ранками листя вкриває все: землю, тротуари, дороги, машини.
Коли світить сонце — це неймовірно красиво. І водночас трохи ностальгійно й меланхолійно.
Знову прийшла осінь.
А здається, що осінь була вчора. А вже минув рік.
А позавчора — теж була осінь. Минуло два роки.
Так швидко минає час… І ми не завжди встигаємо за ним. Нам постійно бракує часу — на відпочинок, на себе, на рідних.
І водночас буває, що хочеться відпочити саме від рідних — особливо коли вдома малі діти. Це найбільша радість, але й мільйон турбот, постійний шум, безлад, вічне «мамо, тату» і голова, що вибухає від щоденних клопотів 🤯.
Виховання дітей — справа непроста. Особливо коли їх троє.
Але зараз не час жалітися, коли в країні війна. Коли мільйони втратили домівки, а тисячі — життя.
Серед них і діти.
І кожна така думка стискає серце.
Ми всі намагаємося зберегти психіку, навчилися не панікувати, просто жити далі.
Не завжди біжимо під час тривог — хоча іноді, мабуть, мали б. Але де ховатися, коли справжніх укриттів так мало…
І, можливо, саме тому ця меланхолійна осінь так близька нам зараз.
Вона віддзеркалює наш стан — спокій зовні, бурю всередині.
А милування найпростішими речами — це те, що нас рятує.
Дає змогу просто побути наодинці зі своїми думками.
Не завжди веселими, але справжніми 🍂
