Щойно прочитала новину: під час атаки російського безпілотника на Харківщині загинула ціла сім’я — чоловік і троє дітей, а його вагітна дружина поранена. Діти маленькі, 1–2 роки, дістали ці тільця з-під завалів… Ця новина просто порвала мене. Мороз по шкірі пішов, по хребту, коли уявляю це. 😭
Ми давно звикли до стількох смертей щодня. Хтось гине — цивільні, військові. І настільки це все накопичується в голові, що здається, ніби ми збайдужіли. Хоча ні — не збайдужіли. Просто таким чином мозок, наша свідомість, захищається від усього цього горя. Але іноді прориває.
Я просто сиджу тут, зі сльозами в очах. 😓 Як так? Маленькі діти… Що відчуває та жінка, якщо вона при свідомості? У мене немає слів — тільки імена. Стільки безіменних імен, які загинули. Їх уже ніхто не пам’ятає, не рахує.
А як нам було жахливо, як ми були шоковані, коли з’явилися перші жертви Революції на Майдані у 2014 році — такому далекому, такому ніби вже забутому. Але ми досі пам’ятаємо перші імена, перших убитих — Жизневський, Нігоян… Інші вже забулися, але вони є в кожному сквері, присвяченому Небесній Сотні, у кожному населеному пункті. Принаймні в нас, на заході України, є ця пам’ять і вшанування.
Як у сусідньому містечку, де я була нещодавно: там стоїть імпровізований меморіал — фотографії, шини, які палили на Майдані, бочки, в які тоді гупали, наче в барабани. І тоді це було справді жахливо.
А зараз… Зараз ми живемо, іноді наче все нормально. Але це ненормально. Коли ця ненормальна «нормальність» закінчиться — ніхто не знає. Світ збожеволів, світ став ненормальним. Хоча коли він був нормальним — я не знаю.
Чому ви такі? Чому ми маємо такого сусіда? Хоча не тільки він — ніби весь світ знову повернувся в дикість, у варварство, у право сили, у вбивство невинних.
Ми приречені? Таке враження, що ми приречені.
Я не маю сил...
