— Мар'яна, як тобі вдається брати так багато глини за один раз?
— В тебе вдома город був??
— ... був...
я задумалась. В мене був город в селі, і ми справді там сапали. Але ж не копали глину! Я стою перед пекельною копальнею, і перед очима літо, безкрайній город височенної та густої картоплі, я стою на пагорбі вже 4-ту годину і під сонцем сапаю. І мені нічого іншого не хочеться, тільки б це скінчилося.
А тут ця копальня. Ми не можемо просто так взяти і почати ліпити наш рельєф на скульптурі. Ми маємо нарити собі глини в цьому безкінечному підземеллі, де вона є на самому дні. Там же в глибині цього мрачного ящика є для нас два інструмента на вибір: лопата і сапа. Обидві обліплені глиною з усіх сторін і важкі як одоробла. Усі студенти копають мовчки. Мені здається, вони звикли. Я вдаряю з розмаху боком сапи в мокре баговиння і думаю про те, як я вступала в Академію. Про що я мріяла, чого очікувала. І в принципі, я вважаю що це непоганий результат. Принаймні, це копання явно не входило в мої плани і тим воно цікаве! От коли б я ще мала нагоду позайматися повним абсурдом)