Знаєте, іноді я годинами можу розглядати старі світлини. Є в них якась магія, яку не здатна передати жодна сучасна "дзеркалка" чи наворочений смартфон. Коли я дивлюся на ці обличчя столітньої давнини, мене не полишає відчуття, що ці жінки знають про цей світ щось таке, що ми з вами безповоротно втратили в гонитві за цифровізацією та фаст-фешн. Сьогодні ми звикли, що мода змінюється щосезону, але сто років тому одяг був чимось набагато більшим — це був маніфест, оберіг і паспорт одночасно.

Ось погляньте на перше фото. Вона стоїть на фоні краєвиду, і в її поставі стільки гідності, що мимоволі випрямляєш спину й сам. Це не просто дівчина в "етно-стилі", як ми зараз кажемо. Кожен елемент її строю — від крайки на поясі до коралового намиста — підібраний з такою уважністю, якій позаздрили б сучасні стилісти. Зверніть увагу на жилетку, розшиту квітами, та багаті верстви намиста. В ті часи кількість ниток намиста на шиї дівчини була прямим свідченням заможності її родини. Це був такий собі "соціальний капітал", який носили на собі. Але при цьому немає відчуття пафосу чи надмірності. Все виглядає органічно, як частина самої природи.

Я часто думаю про те, скільки вечорів при світлі каганця було проведено за вишиванням цих рукавів. Це ж не просто малюнок. Це справжній код. Кожна нитка, кожен хрестик мали своє значення. Ми зараз купуємо вишиванки в торгових центрах, бо це "трендово" і "патріотично", а тоді кожна дівчина власноруч створювала свою історію. І коли я дивлюся на ці складні візерунки на рукавах, мені здається, що в них зашифрована неймовірна сила волі. Ці жінки переживали війни, революції та важку фізичну працю, але залишалися вірними своїй внутрішній потребі в красі.

Source

А ось ці жінки на наступній світлині. Бачите ці неймовірні головні убори та спідниці-обгортки? Це ж справжня висока мода! Смугасті принти, які зараз вважаються класикою, тоді були частиною повсякденного чи святкового строю в багатьох регіонах України. Що мене найбільше вражає, так це вміння поєднувати фактури. Груба вовна, тонке полотно, металеві прикраси... Це створює неймовірний візуальний об’єм. Я впевнений, що якби ці жінки сьогодні пройшлися вулицями Києва чи Парижа, фотографи стріт-стайлу просто побилися б за вдалий кадр.

Source
Цікаво, що сто років тому мода була набагато більш локальною, ніж зараз. За орнаментом на сорочці чи способом зав’язування хустки можна було безпомилково визначити, з якого села походить людина. Це давало відчуття приналежності до спільноти. Сьогодні ми всі носимо однаковий джинс від глобальних брендів, стаючи частиною безликої маси, а тоді одяг підкреслював твій корінь. Можливо, саме тому зараз ми так відчайдушно повертаємося до витоків? Нам не вистачає цієї ідентифікації, цього відчуття, що ти — частина великого ланцюга поколінь.

Source

Подивіться на портрет жінки біля дерева. "Малоросійські типи" — так підписували ці листівки етнографи минулого, часто не розуміючи глибини культури, яку вони документували. Але подивіться на погляд цієї жінки. У ньому немає покірності. У ньому — спокійна, виважена впевненість у собі. Її вінок — це ціла архітектурна споруда з квітів та стрічок. Це не просто прикраса, це символ дівоцтва, чистоти та зв'язку з магією землі. Мені іноді здається, що сучасні "корони" та діадеми — це лише слабка копія тих розкішних українських вінків, які могли важити кілька кілограмів, але носилися з легкістю справжніх королев.

Source

До речі, про прикраси. Зверніть увагу на дукачі — великі монети-медальйони, які часто ставали центральним елементом намиста. Це ж унікальне поєднання ювелірного мистецтва та народних традицій. Жінки збирали свої "скарби" роками, передаючи їх у спадок від матері до доньки. Це була справжня інвестиція, яка ніколи не знецінювалася.

Наступне фото — моє улюблене з точки зору емоційності. Подивіться на ці очі. У них стільки життя! І знову — ці масивні дукачі та неймовірний головний убір, що нагадує тюрбан. Українська мода столітньої давнини була напрочуд еклектичною. Ми вбирали в себе впливи Сходу та Заходу, переплавляючи їх у щось абсолютно своє, унікальне. Ця жінка виглядає неймовірно сучасно. Її обличчя могло б прикрасити обкладинку Vogue, і ніхто б не запідозрив, що між нею та нами — ціле століття болю, боротьби та відродження.

Мені подобається, що сьогодні ми знову починаємо цінувати ці деталі. Що ми вчимося відрізняти справжню ручну вишивку від машинного "штампування". Це повернення до якості, до усвідомленого споживання, про яке зараз так багато говорять еко-активісти. Тільки для наших прабабусь це не було трендом — це був єдино можливий спосіб життя. Річ мала служити десятиліттями, вона мала мати душу.

Завершити нашу віртуальну прогулянку минулим хочу груповим знімком чотирьох подруг чи сестер. Чотири жінки, чотири різні долі, але одна спільна естетика. Ви тільки подивіться на ці пишні рукави! Це ж справжній "power dressing" початку XX століття. Вони виглядають монолітно, як єдине ціле. І в кожної на голові — розкішний вінок.

Знаєте, я часто думаю, що б ці жінки сказали нам, якби могли вийти з цих чорно-білих або сепійних знімків? Мабуть, вони б здивувалися нашому поспіху. Нашому бажанню все спростити. Вони б нагадали нам, що краса потребує часу. Що вишити сорочку — це як написати молитву. Що кожна намистина на шиї — це пам'ять.

Сьогодні, коли ми одягаємо вишиванку, ми робимо щось більше, ніж просто дотримуємося дрес-коду. Ми ніби підключаємося до цієї неймовірної мережі сили, яка тягнеться крізь віки. І ці старі фото — найкращий доказ того, що наш стиль незнищенний. Він може трансформуватися, адаптуватися до кросівок і джинсів, але його суть залишається незмінною: це гордість, це краса і це незламність.

А ви як вважаєте? Чи вдається нам сьогодні зберегти ту справжність, яку ми бачимо на обличчях наших прабабусь, чи ми просто копіюємо зовнішню оболонку, втрачаючи внутрішній зміст? Було б цікаво почути ваші думки про те, що для вас сьогодні означає автентичний український стрій. Це просто святковий одяг чи щось значно глибше?